9.1. Поселення Хобітів. День перший

Я намагалася пригадати все, що говорив Глюк про цю планету. "Холодна й мертва куля без жодних ознак життя..." — міркувала я вголос, спостерігаючи за сонячними променями, які танцювали на листочках цих величезних дерев. Здавалося, що сонце не має фіксованої точки на небі. Подумала: "На те, що світить в небі, подивлюся пізніше, зараз потрібно вибратися з цього лісу". Однак, як саме це зробити, я не мала ніякої уяви.

Я бажала, щоб хтось вказав мені шлях, дав орієнтир, проте поруч нікого не було. Залишалося тільки вірити в себе і в те, що я зможу вибратися з цієї пригоди.

Зібравши залишки рішучості, я просто зробила крок уперед. Потім ще один. Ноги самі несли мене навпростець, туди, де очі вловлювали проблиски світла між деревами. Хоча я не знала, куди йду, відчуття руху заспокоювало мене.

Йдучи крізь величний незвіданий ліс, я відчувала, як він огортає мене своєю таємничістю, наповненою чи не живим відчуттям магії. Віковічні дерева мовчки спостерігали за моїм рухом, а їх густі крони створювали над головою живий балдахін із листя й гілок, крізь які пробиралися сонячні промені, перетворюючи землю на полотно зі світла й тіні.

Уважно оглядаючи навколишнє середовище, я помітила дивовижне видовище: візерунок рослинності, сповнений світла і кольору. Кожен кущ, кожна квітка, здавалося, мали свій власний відтінок чарівної аури, що нагадувало мені про те, що я не на Землі. Все було невідомим й таємничим. Хотілось зупинитись й більш детально розгледіти кожну рослину, що я бачила на своєму шляху.

Мене вразила одна квітка, яка сильно привернула мою увагу. Вона проростала безпосередньо зі стовбура величезної секвої, її пелюстки були яскраво-червоного кольору. Вона мерехтливо сіяла, чим нагадувала про полум'я, яке мерехтіло під м'яким вітром, змішуючи в собі кольори вогню.

Наближуючись до неї, я відчула легке тепле сяйво, яке виходило від пелюсток й огортало повітря довкола м'яким світлом. Червоне світіння просочувалося крізь мої пальці, здавалося, воно оживало, торкаючись шкіри. Це нагадувало мені магію, яку зазвичай описували письменники фентезійних творів в мене на Землі

Мандруючи незвіданим лісом, я раптом натрапила на особливе дерево, яке відрізнялося від інших. Хоч воно і не було секвоєю, проте вражало своєю висотою й розквітом гілок, що немов змушували його виглядати величним та незламним. Його стрункий стовбур усипаний численними дрібними гілочками, що простягалися вгору. Вигляд цієї рослини, здавалося, запрошував мене до сходження на її верхівку, обіцяючи погляд на ліс з іншого ракурсу.

Відчуваючи, що така можливість може не випасти вдруге, я без зволікань приступила до підйому. Захопивши одну з нижніх гілок, я відчула, як маленькі листочки ніжно ковзають по моїх руках, ніби показуючи шлях вгору. Кожна гілка була міцною і, якщо не втратити обережність, надавала бажану опору.

Піднімаючись дедалі вище, я відчула як серце починає битися швидше, не лише від фізичного зусилля, але й від того, що я зрозуміла наскільки високо мені доведеться залізти.

Зрештою, досягнувши верхівки, тримаючись рукою за стовбур, я вийшла на відкриту гілку, й затамувала подих. Переді мною розкинувся неймовірний краєвид безкрайнього лісу. Зелені хвилі дерев тягнулися до самого горизонту, утворюючи враження, ніби я стою на краю світу. Сонце відображалося у відблисках на краях листя, наче тисячі крихітних дзеркалець, які одночасно розсіювали промені світла на всі боки.

З висоти дерева я подивилася на південь, й побачила безкрайнє море дерев, яке здавалося безмежним. Ліс простягається до самого горизонту, де крони дерев зливаюься із небом, утворюючи хвилясту лінію зеленої безодні. Тут немає жодного натяку на край чи завершення, лише нескінченність природи, яка продовжує свої переплетення крізь час і простір.

Натомість глянувши на північ, я побачила, що ліс поступово рідшав, уступаючи місце іншому ландшафту. Віддалені обриси краю лісу розчинялися в ніжному серпанку, що тягнувся над землею. Видно, як густі зарості дерев поступово переходять у відкриті простори, де ліс змінюється, і на горизонті стають виднішими пагорби або, можливо, перші ознаки міських територій. Відчуття, що ліс там закінчується, додало мені трохи впевненості, тому що він має край, і я тепер розумію куди мені треба йти.

Продовжуючи свою подорож, я прямувала на північ до того місця, де побачила обриси іншого ландшафту. Ліс відтворював музику природи навколо: шелестіння листя, спів птахів і м'які звуки невидимих істот, що ховалися в підліску. Що далі йшла, то рідшими ставали дерева, дозволяючи сонячним променям щедріше заливати землю своїм теплом.

Зрештою ліс розступився, відкриваючи панораму безкрайніх полів. Це була дивовижна зміна: густий таємничий ліс змінився розлогими просторами, де земля здавалась неосяжною подушкою під яскраво-синім небом.

Перед моїми очима простягалися поля, засаджені невідомою культурою. Темно-зелені стебла рослин погойдувалися у ритмі вітру, що пробігав по їхній поверхні, створюючи хвилі, схожі на море. Кожне поле здавалося нескінченним, утворюючи ілюзію безмежності. Більші стебла мали золотисто-зелені верхівки, які діяли як дзвоники на вітрі, виграючи під променями сонця.

І так на цій планеті світило справжнє сонце, яке чимось невловимо відрізнялося від звичного мені земного, хоча я не могла зрозуміти, чим саме. Це викликало в мене подив. Питання, як це можливо, засіло в моїй голові. Я ж бачила, що ця планета була мов дзеркало. Як сонце може так яскраво світити крізь щось подібне? Напевно, для мене це стане ще однією загадкою, яку я додам до таємниць цієї планети.