8. Операція та новий шлях

Я прийшла до тями лише тоді, коли корабель вийшов на орбіту планети, вкритої енергією хаосу. Енергетичній системі корабля залишалося жити лічені хвилини, але Глюк все ж встиг завершити операцію по вживленню симбіонта. Відчуття було, ніби я прокинулася посеред якогось сумбурного сну.

— Ми повинні діяти швидко, — пролунало в моїй голові, Глюк говорив спішно. — Енергетичні системи ось-ось відмовлять.

Я підвелася, відчуваючи, як у тілі розливається дивна нова енергія. Незважаючи на нові відчуття, мене переповнювало розуміння терміновості ситуації.

— Що далі? — запитала я, знаючи, що часу на роздуми немає.

— Прямуй до рубки управління, — відповів Глюк. — Вона не просто так розроблена у формі сфери. У критичних ситуаціях стає рятувальною капсулою.

Я швидко прямувала до рубки, де на мене вже чекала процедура катапультування. У цей момент мені було важливо знати, що відбувається з Глюком.

— Ти ніколи не будеш одна, — знову пролунав голос Глюка, але цього разу з ледь помітною ностальгією. — В тобі вже зароджується новий ШІ. Я тепер не є свідомою особистістю, а всього лиш тупа програма. Моє ядро ШІ вже в симбіонта. Хоч воно не встигло повністю розгорнутись, а сам симбіонт дуже юний, але коли він приживеться в твоєму тілі і ядро ШІ розгорнеться повністю, він зможе вийти з тобою на зв'язок.

Я відчувала, як ці думки лунають у моїй свідомості, залишаючи відчуття теплої надії на те, що я ще почую голос Глюка. Хоча ми не стали хорошими знайомими, відчуття, що він став мені "другом", міцно осіло у моєму серці. Я не хотіла втрачати його тут ось так, без прощання.

— Він буде дуже юною особистістю, як дитина шести-семи років, — продовжив Глюк. — Він ростиме й розвиватиметься в тобі й разом з тобою.

Я застигла на короткий момент, усвідомлюючи величезність змін, що чекають на мене. Але думки перервав сигнал тривоги: настав час катапультуватися.

Сфера, що стала моєю капсулою, відокремилася від вже мертвого корабля, і я відчула легкість в невагомості космосу. Дивилася у великий екран, як нескінченний простір розгортається переді мною.

Планета, до якої я падала, виглядала звідси, як дзеркальна сфера, від якої відбивалося світло небесних тіл. На сенсорах світилася червона зона з попередженням про смертельне скупчення Енергії хаосу.

За допомогою камер, що були назовні капсули, я бачила всередині сфери, так ніби вона була прозора. Тільки тріщини, які отримав внутрішній дисплей під час перебування в астероїдному полі, трохи заважали. Я бачила як капсула наближається до дзеркальної поверхні планети. Зовні не було жодних ознак атмосфери, лише незвіданий світ попереду.

Усвідомлюючи, що зіткнення неминуче, я внутрішньо зжалася. Однак, коли капсула торкнулася поверхні, здавалося, що ми занурилися у вату. У ту ж мить вся електроніка запанікувала і вимкнулася, і всередину капсули увірвався вихор нескінченної хаотичної енергії.

Відразу я відчула, як мій захисний скафандр почав руйнуватися, а його електроніка вийшла з ладу. Хаотична енергія просочувалася в тіло, безжалісно руйнуючи зсередини. Проте щось всередині мене змінилося — якась нова сила почала поглинати цю енергію, спрямовуючи її далі в моєму тілі. Біль не вгамовувався, але енергія продовжувала зростати. Раптово, хаос зник так, ніби його ніколи не було.

Капсула почала вібрувати, а навколо лунав шум — ймовірно, ми увійшли в атмосферу планети. Але я нічого не бачила, адже вся електроніка була вимкнена. Кілька хвилин падіння розтягнулися у цілу вічність. Мене переповнювали думки: чи є у цієї планети тверда поверхня? Чи не впаду я в розпечену лаву?

І тут — УДАР! Мене втиснуло в крісло, але ремені безпеки втримали на місці. Голова боліла, як ніби ось-ось відірветься і полетить; м’язи, здавалося, палали від напруги. На диво, капсула не переверталася у хаотичному падінні, але відчувалося, як швидко вона сковзає й втрачає інерцію. Я відчувала перевантаження, що вдавлювали мене в крісло пілота, і не розуміла, як змогла залишитися при свідомості. Напевно, це завдяки останній операції.

І знову — тиша. Я хвилину приходила до тями. Усередині капсули була темрява. Скафандр, з вбудованими синтетичними м'язами та екзоскелетом, здавалося, перетворився на неповороткий залізний обладунок лицаря з середньовіччя.

Я сиділа в кріслі пілота в гнітючій тиші й темряві, відчуваючи все наростаючу тривогу. Скафандр був зламаний, і, коли я намагалася вдихнути глибше, повітря виявилося тяжким, свіжий кисень не поступав. Паніка підступала, сковуючи рухи і думки.

Я зняла шолом, відчуваючи, як мої легені жадібно вдихнули доступне повітря. Це було полегшення, але тимчасове. Усвідомлення, що запасу повітря в капсулі надовго не вистачить, знову почало викликати паніку.

Переді мною був важіль відкриття дверей капсули, броньовані стулки якої здавалися перешкодою між мною і невідомим зовнішнім світом. Я дивилася на нього, ніби на глибоку прірву, в яку потрібно стрибнути без страховки. Паніка скувала моє тіло, паралізуючи волю.

"Дихай глибше," — казала я собі, намагаючись заспокоїтися і знайти відчуття контролю, якого насправді не мала. Думки хаотично кружляли в голові, змішувалися зі страхом невідомості: яка атмосфера чекає зовні? Чи виживу я?

Мені згадалися уроки з самоконтролю, яким я навчалася ще на Землі, коли це все здавалося далеким і нереальним. "Фокусуйся на реальності," — говорили вони. Але що робити, коли сама реальність стає чужою і ворожою?