2. Екскурсія

Розплющую очі. Навколо темно, самопочуття не дуже: відчуття, ніби мене добряче палицями побили. Пробую поворухнутися — з мене обсипається земля, пил і якісь камінчики. Я кашляю, чхаю і вдаряюсь головою об дуже низьку стелю, тру забите місце рукою, намагаючись зрозуміти, як я тут опинилася.

Отже, по порядку: я поїхала на екскурсію в табір археологів. По приїзду нас зустріли шашликами і великою кількістю міцних напоїв. Там я посварилася з Васьком. Той ідіот набрався, як свиня, і поліз до мене цілуватися. Ми зустрічаємося вже рік, і він знає, що я не терплю його п'яні чіпляння. Але все ж поліз до мене, а я висловила все, про що зараз шкодую. І треба було таке наговорити, та ще й при друзях. Ось і посварилися. Я ж усе заради нього, і на цю паршиву екскурсію поїхала. Відчуваю клубок у горлі, і сльози навертаються на очі. Ну чому я плачу?! Кричу на всю глотку: "Васько, ти дурень!" Краще б не згадувала. "БУМ!" — знову вдарилася головою, тру забите місце. Мені стало дуже прикро, хочу кричати, і кричу — у відповідь тільки відлуння і камінчики, що обсипалися. Але все-таки, як я тут опинилася? Образилася і втекла, кудись провалилася, вдарилася головою. Скільки я вже тут? Одну годину, може, дві? Дивлюся на годинник... Розбитий, от же гидота. Прикро, коли виберуся звідси, обов'язково відремонтую. Так, а телефон... ура, не розбила! Дивлюся на час — четверта година ночі. Може, мене вже шукають? Але тут точно шукати не будуть, чи будуть? Найімовірніше, Васько шукає. Угу, шукає, набрався як свиня і валяється десь. Потрібно зателефонувати, дивлюся, а мережі немає... ось же...

Перевіряю себе: руки, ноги начебто цілі, нічого не зламано, тільки голова болить і злегка нудить, точно вдарилася головою. Чи це від спиртного? Вмикаю ліхтарик на телефоні, намагаюся озирнутися. Перебуваю в якомусь вузькому тунелі, що дуже нагадує трубу. Розвернутися неможливо, лежу донизу ногами, вона нахилена. Її стінки нагадують камінь, найімовірніше це не труба, а свердління в граніті. Тут дуже холодно і незручно, потрібно рухатися, інакше замерзну. Повзти вниз не дуже хочеться. Пам'ятаю, коли ми прибули до археологів, то бачили величезну бурову установку, вона мене навіть здивувала. Цікаво, навіщо археологам потрібно було тут бурити. Я ж не знаю, чи пробурили вони шахту повністю, чи будуть її ще поглиблювати. Я хочу нагору! У мене розігралася паніка. Починаю швидко повзти вгору, але зриваюся і з'їжджаю кудись униз у глибини шахти...

Відкриваю очі, здається, втратила свідомість. Напевно, знову вдарилася головою, на голові відчуваю запечену кров. Як же погано, і я замерзла. Шукаю телефон — він лежить поруч і світить ліхтариком. Я його не вимкнула, зарядка акумулятора 7%, час 8:40. Жах...

І навіщо я поїхала на екскурсію до археологів? Ну так, через Васька, йому ж цікаво. Якби не ця екскурсія, я б зараз вдома спала, обіймаючи подушку. Це, напевно, найгірша екскурсія в моєму житті.

Потрібно знову озирнутися, я вже точно не в тій трубі. Свічу телефоном, якесь приміщення чи печера, хоча ні, це приміщення дуже велике, кінця не видно, все вкрите пилом. Обходжу кімнату, тримаючись правої стіни. Якісь незрозумілі шафи, розсипаються від простого дотику, кругом пил. Виявилися двері. Хотіла відчинити, а вони звалилися, піднявши хмару. Кашляю, за дверима коридор, ще двері і ще коридор, іду незрозуміло куди. Телень, телень, заряд акумулятора 5%. Мені його вимкнути, так? Вимкнула, навіть рук не видно. Так не годиться, увімкнула, йду далі, двері й коридори, нічого не зрозуміло, інтер'єр мені незнайомий, багато різних предметів. Натрапила на великі двері, на вигляд суцільнометалеві, чимось нагадали герметичну переборку в космічних кораблях, які можна побачити в наших фантастичних фільмах. Двері вкриті пилом, з правого боку щось написано незрозумілими знаками. Торкаюся їх рукою, змахуючи пил, щоб роздивитися детальніше. У цей момент пролунало шипіння, двері смикнулися і почали відчинятися. Не скажу, що я злякалася, але трохи відступила. За дверима було м'яке й тепле світло, звідти віяло теплом. Було б дурістю залишатися тут і не зайти. Я зайшла, вимкнувши телефон, і двері зачинилися за мною.

Це був великий і дуже довгий коридор. Праворуч і ліворуч не дуже часто, але траплялися двері, я йшла, з цікавістю вивчаючи стіни. Усі кімнати були зачиненими, хоча б одна могла відчинитися. Наприкінці цього коридору опинилися двері, і здається, вони були відчиненими. Підійшовши до них, я побачила велику круглу залу, у її центрі у повітрі висіла сфера, вся вкрита яскраво білими знаками й візерунками. Я зупинилася біля входу, не наважуючись увійти.

Сфера в кімнаті викликала жвавий інтерес. Хотілося підійти і більш детально розглянути її, але мене не покидало відчуття, що як тільки переступлю дверний поріг, щось обов'язково станеться. Присіла біля дверей, увімкнула телефон, 5%, десята година ранку. Забурчав шлунок, я хочу їсти. Зараз у таборі археологів вихідний, вони залишили всю роботу, щоб провести нам екскурсію. Можливо, мене вже шукають, можливо, навіть знайшли, куди я провалилася, і зараз прочищають прохід. Залишилося зачекати одну годину, може, дві, мене знайдуть і витягнуть звідси. Прилягти і спробувати заснути? Так час швидше мине, але все ж таки цікаво, що це за сфера в кімнаті. Кину монетку: якщо орел, піду і подивлюся, а якщо решка, залишуся. Кидаю, "момент істини". Решка, значить мені залишитися й чекати. Хоча ні, кину монетку тричі, так я точно дізнаюся, залишитися тут чи піти дивитися на сферу. Один раз я вже кинула, кидаю і якщо знову решка, то значить залишаюся, орел — йду дивитися. І так, момент істини, знову решка... Так не годиться! Зараз ось кину втретє, і якщо випаде решка, то я ЙДУ. Вирішено, кидаю. ОРЕЛ...

Ну хто віддає монетці вирішувати свою долю? Іду, подивлюся, що це за сфера. Обережно роблю крок у зал, двері за спиною зачинилися, нових дверей я тут не бачу, а зал круглий, сфера висить посередині. Знову іскри і спалах, я втратила свідомість.