ДРУГА СКРИНЯ. СУВІЙ ПЕРШИЙ. ПЕРГАМЕНТ ПЕРШИЙ

ТАНОК ЧОРНОГО ЦАПА

Софійські ворота, що єднали Город Ярослава з Дитинцем, не мали пишноти Золотих. Це був суворий кам'яний воїн, намертво врослий у товщу найдавнішого валу. Збудовані з грубих брил червонуватого овруцького пісковика, вони всотали дощі минулих століть, а біля самої землі густо позеленіли від моху. Від шерехатих стін віяло холодом і вічністю.

Над темною аркою з напівстертої фрески всевидющі очі Софії Премудрості Божої з німим сумом дивилися на розшматований світ. Важкі стулки з окутих залізом в'язових брусів несли на собі свіжі шрами: глибокі зарубки, діри від списів та стріли, що стирчали з них щетиною на хребті розлюченого вепра.

За міцними дубовими стулками кипіла гарячкова робота — там, мов жива істота, ріс і міцнів велетенський завал. Це вже була не купа мотлоху, а грізна, продумана твердиня. Основою їй слугували наповнені бруківкою та землею вози, намертво зв’язані між собою іржавими ланцюгами. Десятки рук саме вкочували у прогалини кам'яні жорна з княжої пекарні та уламки мармурових колон, наглухо забиваючи всі шпарини у цій громаді мішками з мокрим піском, що на морозі швидко кам’янів. Останню діру посередині затулили велетенським мідним казаном з митрополичої кухні, який п'ятеро дужих ополченців, крекчучи, засипали землею по самі вінця, перетворивши посуд на непробивний щит. А на самісінькій верхотурі цього нагромадження, вправно втримуючись на хиткій балці, верткий ополченець з Подолу Корнилко Дурень завершував своє «творіння». Він настромив на довгу тичку старий, закопчений горщик, на якому вугіллям і товченою червоною цеглою грубо намалював перекошену пику з роззявленим ротом і розкуйовдженою рудою бородою.

— Дивись, Бату! — гукав Корнилко, повертаючи горщик так, щоб його «обличчя» дивилося на ворогів. — Це щоб ти в дзеркало не заглядав, потворо!

На вершечку надбрамної вежі та на самому валу застигли захисники. Вони вже не дивилися у вузькі бійниці. Вони слухали. Гамір бенкету внизу, в помираючому Городі Ярослава, потроху стихав. І найстрашнішим було те, що вже не було чутно жіночих криків.

А внизу, під воротами, двоє ординців, Чиладун з Дарханом, приволокли чорного цапа, що відчайдушно мекав і пручався. До них підійшла потворна постать — ординський шаман  Урчу, вбраний у вивернутий хутром назовні ведмежий кожух, з якого на всі боки метлялись брудні, зваляні кудли. Він мотнув головою, наводячи на захисників порожні очниці маски з кінського черепа. Жмут воронячого пір'я, встромлений в череп, стрепенувся. Шаман застрибав, на шиї у нього зацокотіли намиста з ведмежих ікол. Сушена ящірка, що звисала з вуха пащею вниз, замотилялась, наче хотіла вкусити його за плече. Він гупнув у бубон на боці і возложив руку на голову цапа, щось бурмочучи.

Знаком наказав відтягти жертву у тінь воріт. Тварину, що впиралась копитами в землю, поволокли у затінок, і гучне мекання захлинулося хрипом. Ще один нукер з нерозлучної трійці, Мунохай, виринув назад, несучи перед собою дерев'яну мису, наповнену кров'ю. Шаман почав свій бісівський танок — під бій бубна закружляв на місці, підстрибуючи і випльовуючи з горла то клекіт орла, то вовче виття, то кувікання, потім поповз, видаючи з-під маски ляпке жаб’яче квакання. Врешті звівся і почав бити себе в груди, викрикуючи закляття. Спинився і урочисто занурив пальці в мису з кров'ю та наквацяв на конячій масці знаки, вигукуючи свої бузувірські молитви.

— Що воно верзе, хай йому грець? — почухав потилицю Туман Нецвітай.

— Чортів своїх кличе, щоб підсобили, — осінів Сновид себе хресним знаменням. — На свою голову накличе.

Як у воду дивився. Небо над Дніпром вже давно наливалося свинцем, на що монголи, захоплені виставою, не зважали. Зрештою налетів вітряний крутій, такий рвучкий, що шаман поточився, заплутався у полах важкого кожуха і полетів долілиць — прямісінько на купу сміття, де з учорашньої гульні стирчав гострий уламок глека. Він розсік чоло шептуну, і той залився кров’ю. Грізний віщун зник — на снігу, затуляючи рану руками, жалібно скавчала жалюгідна людина. Нукери, осоромлено кривлячись, підхопили його попід руки і поволокли геть із площі. Русичі на валах вибухнули дружним реготом. А Сновид, що напророчив біду, гукнув їм услід:

— Бач, як вийшло? Поки цей страхопуд своїх чортів кликав, Стрибог вирішив, що його пуста голова дзвенить краще за той бубон! Бо наші боги тут господарі!

Але то була остання посмішка перед великою бідою. З туману на Дитинець поповз новий хашар — ще більш замучений, ніж той, що ліг під Лядськими воротами. Гнаний нагайками та списами, живий потік людського страждання брів до рову під Софійськими воротами, закидаючи його землею, камінням і навіть власними подертими сорочками.

З валів полетіли стріли. Русичі полювали на наглядачів, що ховалися за спинами бранців, та наконечники найчастіше лише глухо стукали об товсті шкіряні лати і щити.

— Носіть, пси! — галасував один з погоничів, визираючи з-за плеча згорбленого киянина і замахуючись батогом.

Зоряна поклала на лук Гуюка руську стрілу, яку Ратмир завбачливо пристосував під монгольську. Він замінив легке вороняче пір'я на потоншеному кінці древка жорстким орлиним оперенням, аби стріла не вихляла на вітрі. Тятива гостро бренькнула. Стріла прослизнула над самісіньким плечем бранця і увіп’ялася ординцю в око, відкинувши його на спину.

— Гидко вас убивати... — вимовила Зоряна, притлумивши напад нудоти, і потягнулася по нове древко. — Але ще гидше, коли ви вбиваєте безпорадних. Нехай твоя душа, приблудо, знайде на тім світі смирення.