П'ять років потому

Лорвен змінився.

На місці старих руїн з'явилися нові будинки, дороги й майстерні. У відновлених залах працювали артефактори. Діти навчалися розуміти власні здібності, а дорослі поступово звикали до думки, що магія більше не належить лише старим легендам.

Лорвенська академія стала одним із головних місць, де вивчали нову магію.

Дарен майже не виходив із майстерень.

Олівія ж була там, де її потребували.

Вона навчилася відчувати магічні прояви в людях. Могла зрозуміти, де прокидається сила, помітити небезпечні зміни й допомогти тим, хто вперше стикався з власними здібностями.

Іноді вона бачила те, чого не могли побачити інші.

Не майбутнє в прямому сенсі.

Швидше можливі дороги. Напрямки, якими могла піти магія.

І це допомагало їм не повторювати старих помилок.

У Сільдрі Сілія очолила дослідницьку частину академії.

Мальрік часто приїздив до Аркендора.

Спочатку вони з Сілією сперечалися через усе. Потім сперечалися через дрібниці. Потім перестали прикидатися, що ці зустрічі були лише робочими.

Сілія довго не хотіла визнавати, що почуття Мальріка справжні. Вона не вірила словам.

Тому він просто раз за разом доводив їй вчинками, що більше не дозволить нікому вирішувати за нього.

Що його вибір належить тільки йому. Що це не політика, не навіювання, не розрахунок.

А справжне почуття.

Через п'ять років у них уже були діти.

І Мальрік, який колись не знав, що означає самостійно обирати власне життя, тепер точно знав.

***

Рік і Вілара майже постійно були в дорозі.

Вони подорожували між державами, шукали старі артефакти, іноді зникали на кілька місяців, а потім поверталися з історіями, у які ніхто не вірив.

Але всі знали: вони разом.

***

Філ став одним із найкращих учнів Арсолена.

Сам Арсолен постарів.

Дуже постарів.

Але вперто відмовлявся визнавати цей очевидний факт.

Він продовжував приїздити то до Лорвенської, то до Тріванської академії, проводив лекції, сварив студентів за дурні питання й змушував їх переписувати розрахунки по три рази.

— Старий уже здає, — якось сказав Дарен, спостерігаючи, як Арсолен уже вдруге за день свариться з одним і тим самим студентом.

Олівія кивнула.

— Безперечно.

— Я все чую.

Дарен усміхнувся. — А слух у нього, як бачиш, ще чудовий.

— Я переживу вас обох.

— Оце вже ми не сумніваємося, — відповіла Олівія.

Арсолен буркнув щось нерозбірливе й пішов далі коридором.

Дарен подивився йому вслід.

— Здається, він справді переживе всіх.

***
За цей час Лорвен встиг змінитися настільки, що іноді Олівії здавалося, ніби вона дивиться на зовсім інше князівство. Там, де колись вирішували долю землі за зачиненими дверима, тепер працювали майстерні, відкривалися школи, відновлювалися старі артефакти й народжувалися нові, а магія, яка так довго була для людей або забороненою, або недосяжною, поступово ставала частиною звичайного життя.

Їхнє з Дареном життя теж давно перестало бути схожим на ті роки, коли кожен день приносив нову небезпеку. Вони будували дім, відновлювали Лорвен, сперечалися через дрібниці, сміялися з речей, які раніше навіть не помічали б, і поступово вчилися просто бути щасливими, не чекаючи, що доля неодмінно зажадає за це плату.

Тепер Олівія знову чекала на дитину.

Вона була щаслива. По-справжньому. Але разом із радістю десь глибоко всередині жила тривога, яку не вдавалося вигнати жодними розумними доводами. Варто було їй подумати про майбутнє, як у свідомості з'являлося знайоме, майже фізичне відчуття страху: а раптом цього разу теж щось піде не так?

Дарен знав, що вона боїться, хоча Олівія нечасто говорила про це вголос. Тому, коли одного дня синє світло раптом спалахнуло під їхніми ногами, він лише встиг перехопити її руку, перш ніж простір навколо змінився.

Синій тракт виніс їх не до академії, не до міста і навіть не до околиць Лорвена. Коли світло згасло, вони стояли біля озера, що тепер розкинулося там, де колись било Джерело Лорвена.

Олівія кілька секунд мовчки дивилася на воду, ніби намагалася зрозуміти, навіщо саме сюди привела їх магія.

— Можливо, тобі справді потрібна була підтримка Джерела, — тихо припустив Дарен, уважно спостерігаючи за нею.

Олівія нічого не відповіла. Вона підійшла до самого берега й опустила руку у воду.

Вода виявилася прохолодною.

І все.

Ніякого сяйва не з'явилося на поверхні, ніякого знайомого голосу не озвалося десь на межі свідомості, не прийшло жодного видіння чи знаку. Озеро залишалося просто озером — тихим, чистим і майже нерухомим під вечірнім небом.

Олівія повільно витягла руку й подивилася на краплі, що стікали з пальців.

— Я просто хотіла переконатися, — сказала вона після довгої паузи. — Що цього разу все буде добре.

Дарен підійшов ближче й узяв її за руку, не намагаючись запевнити в тому, чого не міг знати напевно. Олівія вдячно стиснула його пальці, і вони ще трохи постояли біля води, слухаючи тихий шелест трави.

А потім десь неподалік щось зашелестіло в кущах.

Дарен повернув голову першим.

Між гілками показалося маленьке сіре кошеня. Худеньке, скуйовджене, з надто великими для його голови вухами й таким нещасним виглядом, що Олівія мимоволі усміхнулася.

Кошеня обережно вийшло з кущів, зупинилося за кілька кроків від них і підозріло подивилося спочатку на Дарена, а потім на Олівію.

— Це він? — запитав Дарен.

Олівія похитала головою.

— Ні. Це дівчинка.

— І звідки ти це знаєш?

Вона сама не знала, як пояснити. Просто подивилася в маленькі насторожені очі й відчула дивну, майже незрозумілу впевненість.

— Знаю.

Кошеня тим часом зробило ще кілька кроків і потерлося об її ногу. Олівія присіла, простягнула руку й дозволила маленькій сірій голові ткнутися в її долоню.