Епілог

Синій тракт виніс їх просто до околиць Лорвена.

Олівія довго не могла звикнути до думки, що дорога, яку вони побачили біля печери, справді була тим самим легендарним артефактом, про який Арсолен знав лише зі старих переказів. Але тепер, коли блакитне сяйво під ногами повільно згасало, залишаючи після себе звичайну кам'яну дорогу, сумнівів майже не залишалося.

Вони повернулися додому.

***

Наступні кілька днів минули у справах, яких виявилося значно більше, ніж усім хотілося б.

Радники, що залишилися в Лорвенській раді, майже не спали. Документи, печатки, угоди, старі борги, нові домовленості, питання кордонів і постачання — усе це вимагало рішень. До того ж повернення магії вже починало позначатися на повсякденному житті, і ніхто не знав, якою стане країна через місяць, не кажучи вже про рік.

Та найважливіший документ підписали без довгих суперечок.

Мальрік поставив свій підпис під актом про визнання незалежності Лорвена.

Сілія зробила те саме від імені Сілдри.

А потім Мальрік поклав перед Олівією ще один документ.

Розірвання їхнього шлюбу.

Олівія довго дивилася на два підписи поруч, а потім поставила свій.

Колись цей шлюб здавався їй вироком. Тепер він був просто сторінкою минулого.

— Думаю, це все, — тихо сказав Мальрік.

Олівія кивнула.

— Так.

Вони обмінялися поглядами, в яких уже не було ні колишньої образи, ні провини, ні необхідності щось доводити одне одному.

Мальрік усміхнувся.

— Тоді вітаю тебе, княгине Лорвена.

— А я тебе королю Ауреля, — відповіла Олівія.

Сілія пирхнула. — Ви двоє зараз звучите так, ніби вам по п'ятдесят.

— Не заважай дорослим, — серйозно відповів Мальрік.

Олівія розсміялася і їй здалося, що все справді закінчилося.

***

Засідання ради затягнулася до самого вечора.

Арсолен сперечався з одним із радників щодо нового розподілу земель, Сілія вже встигла перетворити обговорення артефактів на окрему лекцію, а Мальрік зосереджено вивчав документи, які стосувалися майбутніх торговельних угод.

Олівія слухала, ставила запитання, підписувала папери.

Дарен сидів трохи осторонь. Спочатку він намагався стежити за розмовою, потім перестав удавати, що розуміє хоча б половину з того, про що говорять. Нарешті підвівся, але ніхто навіть не помітив. Він вийшов із зали й попрямував до саду.

Того самого.

Вода в озері була майже нерухомою. Над нею схилилися старі дерева, а вечірнє сонце золотило верхівки.

Дарен зупинився біля берега.

Він пам'ятав це місце надто добре.

Тут вони з Філом колись намагалися непомітно вибратися з палацу й були схоплені гвардійцями. І він уперше подумав, що все скінчено. Тут же Олівія врятувала його, коли він був поранений.

А ще раніше вони просто гуляли тут, говорили, сварилися, дивилися на воду.

Він усміхнувся, згадуючи, наскільки все тоді здавалося простим.

Тепер він знав, що Олівія більше не ненавидить Мальріка. Бачив, як вона захищала його в шахті. Бачив, як говорила з ним після всього, що сталося.

І від цієї думки було дивно тривожно.

Можливо, вона знову почне відчувати до нього щось.

Можливо, він знову стане для неї важливим.

А можливо…

— Ти знову думаєш надто багато.

Дарен обернувся.

Олівія стояла за кілька кроків від нього.

— Я просто милуюся краєвидом.

— Авжеж. — Вона підійшла ближче.Кілька секунд мовчала, а потім присіла біля берега й зірвала тонку травинку.

Дарен дивився, як вона щось сплітає пальцями.

— Що ти робиш?

— Хвилинку.

Вона закінчила маленьке кільце й підвелася.

Підійшла до нього. Простягнула руку.

— Я, звичайно, не так собі це уявляла, але…

Дарен подивився на травинку. Потім на Олівію.

— Це що?

— Кільце.

— Я бачу.

— Тоді чого питаєш?

Він мовчав.

Олівія видихнула.

— Дарене, я довго думала, яким має бути цей момент. І зрозуміла, що після всього, що ми пережили, чекати якогось ідеального моменту було б просто смішно.

Вона простягнула руку ще ближче.

— Тому я запитаю просто. Ти станеш моїм чоловіком?

Дарен дивився на неї кілька секунд, а потім тихо засміявся.

— Ти серйозно?

— Абсолютно.

— І це твоє освідчення?

— Ти хочеш сказати, що не згоден?

— Я хочу сказати, що ти щойно забрала в мене роботу.

Олівія усміхнулася.

— То це «так»?

Дарен обережно взяв трав'яне кільце.

— Авжеж

Він одягнув його на палець, а потім нахилився й поцілував її.

Нарешті їм нікуди було поспішати.