Глава 20. Три крові

Час у залі розколотого Серця Лорвена ніби зупинився.

Навколо панувала густа, майже фізична тиша, крізь яку пробивався лише низький гул, що йшов із самих надр землі. Величезний кристал перед Олівією був укритий глибокими тріщинами. Колись він світився м’яким золотавим світлом, але тепер у його глибинах ворушилися темні плями, наче щось вороже й живе намагалося пробитися назовні.

Олівія стояла біля самого підніжжя Серця, поклавши долоню на холодну, шорстку поверхню. Вона вже не намагалася почути Джерело. Воно було надто великим для слуху, надто глибоким для одного відчуття. Олівія відчувала його всім єством — у камені під ногами, у розпечених жилах землі, у кожній грані кристала, у тонких магічних потоках, що тягнулися далеко за межі печери.

Але щось тримало його скутим. Щось стародавнє. Не вороже до магії — навпаки, створене саме для того, щоб її зберегти. Печать. Печать Алекса Вердена.

Олівія відчула її не як окремий предмет, а як величезну систему, що пронизувала саме Серце. Вона була вплетена в кристал, у камінь навколо нього, у стародавні механізми, які століттями стримували силу Джерела.

І раптом Олівія зрозуміла, для чого все це було створено.

Алекс не намагався сховати магію назавжди.

Він намагався не дозволити жодному народові заволодіти нею знову.

Але разом із цим відкриттям прийшло інше, значно страшніше. Темність уже просочувалася крізь Печать. Якщо залишити все так, магія не повернеться до світу — вона поступово згасне разом із Джерелом. Та якщо зруйнувати Печать силою, не зрозумівши її задуму, можна знищити те, що вона століттями захищала.

— Олівіє! — голос Дарена долинув наче здалеку.

Вона хотіла відповісти, але не встигла. Простір перед очима хитнувся, гул перетворився на протяжний дзвін, а потім усе навколо спалахнуло фіолетовим світлом.

І печера зникла.

За межею

Олівія опинилася посеред безмежного простору, де не існувало ні стін, ні підлоги, ні неба. Навколо перетиналися тисячі потоків світла, сплітаючись у величезну живу мережу. Деякі з них світилися яскраво, інші ледве жевріли, а між ними ворушилося щось чуже.

Темність.

Вона не мала форми. Чорна, масляниста маса повзла світловими потоками, пожираючи їх один за одним. Там, де вона проходила, світло згасало, а простір ставав порожнім і мертвим. Олівія відчула холод, який не мав нічого спільного із зимовими горами. Це був холод абсолютної порожнечі — там, де більше не залишалося нічого.

І посеред цього хаосу вона побачила Стерха.

Олівія завмерла. Перед нею стояв не той великий сірий кіт, до якого вона звикла тулитися біля вогню і який часом дивився на всіх так, наче давно зрозумів життя краще за них. Це був величезний напівпрозорий Страж, витканий із фіолетового світла. Його шерсть струменіла магією, а в кришталевих очах палала давня сила.

Він бився. Кігті розривали чорну масу, відкидаючи її хвилями, але Темність щоразу збиралася знову. Вона обплітала його лапи, тиснула з усіх боків, намагалася загасити фіолетове сяйво.

— Стерху... — прошепотіла Олівія, роблячи крок уперед.

Він різко повернув голову.

— Не підходь.

Голос прозвучав зовсім не так, як раніше. Не відлунням у її думках, а справжнім голосом — низьким, спокійним і водночас до болю знайомим.

Олівія зробила ще один крок. — Ти можеш говорити? — Тут я можу.

Вона озирнулася, намагаючись збагнути, де опинилася. — Де ми? Стерх на мить перевів погляд на світлові потоки. — Там, де Джерело пам’ятає все.

Новий удар Темності змусив його розвернутися. Чорна хвиля врізалася в Стража, і Олівія відчула його біль так гостро, ніби удар пройшов крізь її власні груди.

— Ти не витримаєш сам, — прошепотіла вона. — Не витримаю.

Від його спокійної відповіді їй стало ще страшніше. — Ти так просто це визнаєш? Стерх подивився на неї. — Я ніколи не був створений для того, щоб перемагати сам.

Олівія мовчала, дивлячись на згасаючі потоки навколо. — Тоді що мені робити? — Звільнити Джерело. — Я не знаю як.

У його очах спалахнуло фіолетове світло. — Знаєш.

Олівія хотіла заперечити, але в ту саму мить простір навколо неї змінився. Крізь світлову мережу пройшли три різні хвилі сили. Перша була знайомою до болю — її власна. Друга — важкою, сильною, наче стародавня сталь Ауреля. Третя була тоншою, але не менш потужною — чистою, гнучкою, точною, що нагадувала світло, здатне знайти найменшу щілину.

Три сили. Три кровні лінії.

І раптом Олівія зрозуміла те, що Алекс Верден заклав у саму основу Печаті. Однієї крові було недостатньо. Джерело ніколи не мало належати одному народу. Саме тому Алекс створив Печать не як замок, який навіки ховає магію, а як умову, яку неможливо виконати одноосібно.

Щоб звільнити Джерело, ті, чиї предки колись стояли по різні боки війни, мусили відкрити його разом.

— Три крові... — прошепотіла Олівія.

Стерх не відповів. Але в його погляді вона побачила, що зрозуміла правильно.

У реальній печері Дарен уже кілька разів намагався наблизитися до Олівії, та невидима хвиля сили щоразу відкидала його назад. Він зупинився лише тоді, коли Сілія різко схопила його за рукав.

— Не підходь. — Вона там сама! — Її свідомість зараз у резонансі з Джерелом.

Сілія говорила швидко, але не панікувала. Вона тримала в руках прилад, який давно перестав показувати нормальні показники. Стрілки смикалися, металевий корпус тремтів, а тонкі світлові лінії на екрані перетворилися на хаотичне мерехтіння.

— Що вона бачить? — запитав Рік. — Не знаю. Те, чого ми не можемо побачити.

Черговий імпульс сили прокотився печерою. Камінь посипалося зі стелі.

Сілія глянула на Олівію. — Але якщо Печать зруйнується неправильно, вона може не повернутися.

Дарен стиснув щелепи. — Тоді треба її витягнути. — Не можна.

Цього разу Сілія сказала це так різко, що навіть Дарен замовк. — Якщо зараз перервати резонанс, ми можемо зруйнувати її свідомість разом із ним.