Глава 19. Серце в темряві

Повітря в долині Верд здавалося настільки щільним, що кожен вдих давався з болем, наче легені наповнювалися не киснем, а крижаним пилом. Прадавні штольні поглинали людей одного за одним, затягуючи їх у вузький кам'яний прохід, де стіни здіймалися обабіч майже прямовисно, вкриті вологою, старими слідами кирок і темними прожилками лорвеніту.

Вони йшли мовчки.

Навіть гвардійці більше не перемовлялися між собою. Лунали лише обережні кроки, тихий дзенькіт спорядження та зрідка короткі команди тих, хто йшов попереду. Відлуння підхоплювало кожен звук і повертало його з такою затримкою, що часом здавалося, ніби за ними хтось іде.

Олівія йшла на чолі загону, міцно стискаючи в долоні надломаний срібний медальйон. На шкіру впилися гострі краї металу. Колись вона звикла відчувати його як частину себе, тепер же від нього залишилося лише кілька холодних уламків, з'єднаних тонкою смужкою. Як і від Стерха.

Вона досі пам’ятала його величезне сіре тіло біля входу в шахти, холодне світло очей і ту страшну хвилю Темності, що накрила простір навколо нього. Останній мовчазний імпульс — треба спішити — і після цього настала тиша. Олівія не знала, що боліло сильніше: усвідомлення того, що вірного звіра більше немає поруч, чи страх перед тим, що чекало попереду.

— Лів, пригальмуй, — голос Дарена змусив її зупинитися. Він ішов за кілька кроків позаду, тримаючи руку на ремені дорожньої сумки. — Тут слизько. Якщо підеш так само швидко, ми ризикуємо втратити не тільки час, а й тебе.

— Я не впаду, — тихо відповіла вона.

— Я знаю, що ти не збираєшся падати, — Дарен наздогнав її і знизив голос. — Саме тому кажу тобі зупинитися на секунду.

Він не намагався давати порожніх втіх. Він просто був поруч, і цього вистачило, щоб Олівія дозволила собі вдихнути глибше.

Кілька кроків потому Арсолен зупинився на роздоріжжі трьох тунелів, опустившись до кам'яної підлоги. — Нам потрібен центральний прохід, — промовив старий магістр, дістаючи з сумки металевий диск. Руна на ньому блимнула й майже одразу згасла. — Захисна мережа шахт майже мертва, — похмуро скривився Арсолен. — Ефірний тиск росте занадто швидко. — Саме тому нам треба перевірити захист Олівії, — підійшла Сілія, кинувши погляд на уламки її медальйона. — Основний накопичувач тріснув. Якщо вона піде до Серця без додаткового ефірного контуру, напруження випалить її зсередини.

Сілія швидко дістала з сумки тонкі металеві пластини, дріт і два накопичувачі. Працюючи впевнено й зосереджено, вона зібрала два тимчасові браслети, закріпивши їх на зап'ястях Олівії. — Це не повноцінна печать, — пояснила вона, не підводячи голови. — Лише відвідний контур. Якщо Джерело вдарить по пошкодженому медальйону, частина енергії піде в браслети. Але решта... решта все одно ляже на тебе. — Це шанс, — кивнув Дарен, допомагаючи перевірити кріплення. — Не плутай з ілюзією безпеки.

Коли загін рушив далі центральним тунелем, повітря навколо почало вібрувати. Це був низький, болісний пульс, що віддавався у скронях і змушував зуби зціплюватися від напруги.

Коли прохід різко розширився, перетворившись на величезну підземну печеру, люди зупинилися, затамувавши подих. У центрі залу височіло Серце Лорвена — колосальний кристал лорвеніту, що пронизував простір від кам’яної підлоги до самого склепіння. Але те, що вони побачили, перевершило найгірші побоювання.

Замість чистого, величного блакитного сяйва, яке мало б осявати простір, кристал пульсував хворим, блідо-жовтим і чорним світлом. По його поверхні звивалися масивні артефактні ланцюги й розірвані диски печаті, що вростали в камінь, задихаючись під ударами зсередини.

Олівія відчула це раніше, ніж оговталася. Разом із блідими спалахами у її свідомості відбився крик — глибокий біль самого Джерела, яке задихалося в лещатах столітньої брехні. Серед цих спалахів вона чітко розгледіла сутність загрози: чорні плями поглинали світло. Це була Темність, що просочувалася крізь тріщини.

— Це не просто збій… — прошепотів Дарен, закриваючи її від першої хвилі магічного тиску. — Воно розпадається зсередини. Якщо ми нічого не зробимо, вибух випалить усе живе на континенті.

Арсолен рушив уперед, ступаючи по розсипаних уламках металу: — Печать Алекса Вердена колись зупинила руйнівну бурю, приглушила первинне Джерело і заблокувала вільний рух ефіру. Світ отримав стабільність, а ми — лорвеніт. Але що таке лорвеніт? Це буквально застигла, скована магія. Століттями ми видобували її в промислових масштабах, дробили жили й виривали кристали, не думаючи, що калічимо саму тканину світу. Тепер система більше не тримається купи. А земля вимагає розплати.

Олівія повільно зробила крок уперед. Її ноги здавалися свинцевими, але кожен рух відкликався вимогливим відлунням у глибині кристала. Вона відчула, як Темність у серцевині руди чекає на неї.

Медальйон на її грудях востаннє різко обпалив шкіру й остаточно розколовся навпіл, розсипавшись дрібними осколками на камінь.

Але разом із цим зник останній бар'єр. Олівія більше не потребувала посередників чи мертвих артефактів. Вона заплющила очі й дозволила собі не боротися з болем, а прийняти його.

— Лів… — почувся тривожний голос Дарена, але вона вже не зважала на нього.

Вона простягнула руку й торкнулася теплими, тремтячими пальцями самої поверхні понівеченого лорвеніту. У ту ж мить печера затихла, а земля під ногами завмерла в очікуванні кінця чи нового початку.