Глава 18. Резонанс тіней

До дальніх старих шахт вони дісталися вже надвечір, коли сонце почало ховатися за гірським хребтом, залишаючи над засніженими вершинами вузьку смугу багряного світла. Дорога від Верда виявилася складнішою, ніж вони очікували: стежка раз у раз губилася серед каміння, обвалених настилів і зарослих мохом залишків старих гірничих доріг, якими колись везли добутий лорвеніт до міста. Їхній провідник ішов попереду разом із Арсоленом, час від часу зупиняючись біля давно стертих позначок на каменях і перевіряючи напрямок.

За ними тягнувся невеликий загін, до якого приєдналися двадцять гвардійців Мальріка. Після всього, що сталося у Верді, ніхто не заперечував проти додаткової охорони, хоча сама присутність воїнів не могла остаточно позбавити Олівію тривоги. Надто вже швидко довелося змінити одну мету на іншу: замість дороги до Орвена, де вони мали завершити справу з офіційним визнанням незалежності Лорвена, тепер перед ними була значно важливіша і небезпечніша дорога до Серця Джерела.

Нарешті, коли вони обігнули останній виступ скелі, перед загоном відкрилася широка долина. На темних схилах чорніли старі входи до шахт, а навколо них виднілися залишки колишніх споруд: напівзруйновані дерев'яні конструкції, кам'яні основи бараків і дороги, давно поглинені снігом та чагарниками. Тут колись працювали сотні людей, але тепер долина здавалася покинутою настільки давно, ніби людська присутність залишила її разом із останнім видобутим каменем.

— Далі я вас проведу, але всередину не піду, — сказав провідник, зупинившись біля першого розгалуження. — Мені відомо, де знаходяться входи і старі виробки, але в глибоких тунелях я не був багато років.

Рік, який саме поправляв ремінь дорожньої сумки, глянув на чорні провалля шахт і злегка скривився.

— Мені чомусь здається, що найцікавіше якраз починається після того місця, де наш провідник вирішує повернутися.

— Саме тому я й повертаюся, — спокійно відповів старий. — У кожної розумної людини є межа.

Вілара, що стояла поруч із Ріком, ледь усміхнулася.

— У тебе теж, виявляється?

— Я її ще шукаю, — безтурботно відповів він, але поглянувши на чорні отвори шахт, уже не жартував.

Олівія майже не звертала уваги на їхню розмову. Щойно вони увійшли в долину, вона відчула знайоме напруження, яке дедалі сильніше стискало груди. Повітря тут було холоднішим, важчим, і навіть тиша здавалася неприродною. Її погляд сам собою ковзнув до найвіддаленішого входу, і в ту ж мить Стерх, що до цього спокійно сидів у неї на руках, підняв голову.

Кіт насторожено вдивлявся в темряву.

— Ти теж це відчуваєш? — тихо запитала Олівія, проводячи долонею по його сірій шерсті.

Стерх не відповів, лише напружився ще сильніше.

Дарен, який стояв поруч, простежив за його поглядом.

— Джерело?

Олівія кивнула.

— Воно близько.

Сілія тим часом розгорнула креслення й намагалася зіставити стару схему шахт із тим, що бачила перед собою.

— Якщо ці позначки правильні, найглибші виробки проходять саме під північним схилом, — пояснила вона, підносячи аркуш ближче до світла. — Частина тунелів мала ще одну систему ходів, яка використовувалася для транспортування лорвеніту. Якщо Серце Джерела справді пов'язане зі старими родовищами, нам, найімовірніше, потрібно шукати далі.

Мальрік підійшов до неї й поглянув на креслення.

— Тоді нам варто розбити табір і продовжити вранці.

Олівія відразу заперечила:

— Ні. Ми не знаємо, скільки в нас залишилося часу.

— Ми йдемо сюди вже кілька годин, — спокійно відповів Мальрік. — Люди втомилися, а в темних тунелях це може коштувати нам більше, ніж одна ніч очікування.

— А якщо до ранку чекати вже не буде на що?

Мальрік хотів відповісти, але в цю мить різко змінився вираз його обличчя.

Вітер стих.

Не поступово, а наче його вимкнули. Сніг, який до цього легко ковзав по схилах, ліг на землю нерухомим шаром. Навіть дерева перестали шуміти.

Один із гвардійців підняв руку.

— Що це?

Мальрік не відповів одразу. Він дивився на ліс, що оточував долину.

— Зімкнути стрій, — нарешті наказав він.

Воїни майже одночасно взялися за зброю й утворили навколо інших щільне півколо.

Арсолен уже тримав меч напоготові.

— Ти щось бачиш?

— Поки що ні, — сказав Мальрік. — Але воно бачить нас.

Тієї ж миті між деревами майнула темна пляма. Спочатку Олівія подумала, що це просто тінь від гілок, але пляма ковзнула далі, зникла за стовбуром і за мить виникла зовсім в іншому місці.

Потім з'явилася ще одна.

І ще.

Перший удар був настільки стрімким, що один із гвардійців ледве встиг підняти щит. Чорна маса врізалася в нього, відкидаючи на кілька кроків, а наступної миті вже була позаду іншого воїна.

— Тримати стрій! — крикнув Мальрік.

Гвардійці вступили в бій, але дуже швидко стало зрозуміло, що їхня підготовка і зброя майже нічого не дають. Леза проходили крізь тіні, розсіюючи їх лише на мить, після чого чорні постаті знову збиралися поруч. Іноді вони справді відступали від удару, але це було радше схоже на рух диму, ніж на поранення.

— Вони не відчувають ударів! — вигукнув один із воїнів.

— Не давайте їм пройти до інших! — наказав Мальрік.

Арсолен став поруч із ним.

— Ми можемо відтіснити їх до схилу.

— Вони не мають наміру залишатися на одному місці, — відповів Мальрік, відбиваючи удар. — Вони нас перевіряють.

Мальрік не встиг відповісти.

Тіні раптом відступили.

Зникла метушня, припинилися удари, і долина знову завмерла.

Вони не розсіялися. Усі чорні постаті одночасно зібралися попереду, де між деревами залишався вузький прохід до старої шахти. Темрява там ніби стала густішою, почала підніматися над землею, набуваючи людської форми.

Олівія відчула, як холоне спина.

Перед ними поступово проступило знайоме обличчя.