Глава 17. Дорога до старих шахт

Поки на площі тривала розмова Олівії, Мальріка та Сілії, Арсолен не витрачав часу даремно. Він швидко зрозумів, що після всього, що сталося у Верді, затримуватися тут надовго було б нерозумно. Потрібні були людина, яка знала б старі гірські дороги, і запаси, яких вистачило б щонайменше на кілька днів шляху.

Провідника він знайшов майже випадково — серед тих, хто ще не розійшовся з площі. Старий чоловік знав околиці краще за будь-яку карту й погодився провести їх до дальніх шахт, щоправда, за умови, що вони не вимагатимуть від нього лізти туди, де навіть досвідчені гірники давно перестали бувати.

Арсолен домовився також про харчі, воду та необхідні дрібниці для дороги. Частину запасів вони змогли придбати у місцевих, частину отримали завдяки людям, які після розмови Олівії вже не дивилися на них із тією самою підозрою.

Коли решта нарешті приєдналася, стало зрозуміло, що суперечка з Мальріком залишилася позаду. Він більше не був чужинцем, якого потрібно було вести під вартою, але й повністю довіряти йому Олівія поки не збиралася. Вона лише погодилася на його присутність, розуміючи, що представник Ауреля може виявитися потрібним їм не менше, ніж вони йому.

До вечора невеликий загін залишив Верд.

Дорога спершу була легкою: знайомі гірські стежки, рідкі соснові ліси, кам'янисті схили, на яких ще подекуди лежав старий сніг. Проте що далі вони віддалялися від міста, то менше ставало слідів людської присутності. Навіть провідник ішов дедалі повільніше, час від часу вдивляючись у схили й перевіряючи напрямок.

Нарешті перед ними відкрилася долина, де темніли входи до старих шахт.

Колись тут кипіла робота, добували лорвеніт, прокладали нові тунелі, будували тимчасові поселення для гірників. Тепер від усього цього залишилися лише напівзруйновані дерев'яні конструкції, зарослі мохом стежки та чорні провалля шахтних входів.

Олівія зупинилася, вдивляючись у темні отвори старих шахт. Тут повітря здавалося іншим — важчим, насиченим холодом каменю та ледве вловимим гулом, який вона відчувала радше шкірою, ніж чула вухами.

Стерх, що до цього спокійно сидів у неї на руках, раптом підняв голову й насторожено повів вухами.

— Воно десь там, — тихо сказала Олівія, не зводячи погляду з чорного провалля між скелями.

Арсолен перевів погляд на провідника, а той лише мовчки кивнув, показуючи на найвіддаленіший із входів.

Саме туди вони й рушили.