Глава 16. Ехо на старій площі: Розплата і вибір

Площа перед старим ринком у Верді ще кілька хвилин тому кипіла люттю, гуділа, мов розтривожений вулик, і пахла галлю, перегрілим залізом та невідворотною бідою. Тепер же над нею зависла оглушлива тиша. Люди завмерли не тому, що злякалися вартових чи відступили перед імперськими мечами. Вони просто не знали, як реагувати на силу, яка щойно піднялася з-під землі й одним рухом зупинила натовп.

Олівія досі відчувала в пальцях ледь помітний тремтливий пульс — відгомін первісної сили, що ще мить тому текла крізь неї. Земля під ногами більше не здавалася мертвою чи ворожою. Вона ніби прокидалася після довгого сну, відгукуючись на її присутність, і це відчуття було водночас дивним і напрочуд природним.

Стерх тримався зовсім поруч, уважно стежачи за кожним рухом натовпу. Його кришталеві очі ковзали від одного обличчя до іншого, немов він намагався передбачити, хто першим наважиться порушити тишу.

За кілька кроків позаду стояли Дарен, Вілара, Рік та Арсолен. Дарен не зводив із Олівії очей. На його обличчі змішалися тривога, здивування і щось дуже схоже на внутрішній докір. Він добре знав, чого їй коштувало побачити Мальріка серед розлюченого натовпу і все одно стати між ним та людьми, які прагнули помсти.

Вілара, спираючись на плече Ріка, мовчки переводила погляд із Мальріка на Олівію. Арсолен залишався незворушним, хоча його уважний погляд не пропускав жодної деталі.

Та в центрі площі зараз залишалися лише двоє.

Мальрік повільно піднявся з колін. Він був забруднений дорожнім пилом, виснажений і зовсім не схожий на того впевненого принца, якого Олівія пам'ятала з Трівана. Колись він звик говорити так, наче сама його кров давала йому право вирішувати чужі долі. Тепер же в його погляді не залишилося колишньої пихи. Там було усвідомлення людини, яка нарешті побачила наслідки власних рішень і більше не могла сховатися за титулом, наказами чи чужими порадами.

Він зробив крок до Олівії, зупинився на невеликій відстані й кілька секунд просто дивився на неї.

— Ти врятувала мені життя, Олівіє, — нарешті сказав Мальрік. Його голос був тихим, але в тиші площі його почули всі. — Після всього, що я зробив, ти могла просто відійти вбік і дозволити людям закінчити те, що почалося. Я не мав би права дорікнути тобі за це. Але ти все одно стала між мною і натовпом.

Олівія повільно вдихнула. Пальці ще пам'ятали тепло сили, а медальйон під одягом відгукнувся слабким імпульсом.

— Я не рятувала тебе заради тебе самого, Мальріку, — відповіла вона спокійно. — Я не дозволила Лорвену знову пролити кров через помсту. Ми надто довго жили серед страху, втрат і чужої жорстокості, щоб тепер перетворити помсту на основу нашого майбутнього. Я не хочу, щоб Лорвен став таким самим, як ті, проти кого ми боролися. Якщо ми справді хочемо почати все заново, то маємо зупинитися там, де закінчується необхідність захищатися і починається бажання карати.

Мальрік опустив очі, і на його обличчі з'явився гіркий вираз.

— Ти маєш рацію. І, мабуть, саме цього я не розумів раніше. Я вважав, що силу потрібно тримати в руках, людей — під контролем, а будь-яку непокору придушувати доти, доки вона не перестане бути загрозою. Вілард Стенхоул дуже добре знав, що мені говорити. Він переконував мене, що Лорвен стане небезпечним, якщо отримує свободу, що Джерело неможливо залишити без нагляду, а тебе потрібно прив'язати до Ауреля, поки ти ще не зрозуміла власної сили.

Він на мить замовк, важко ковтнув і продовжив уже тихіше:

— Але я не хочу перекладати всю провину на нього. Вілард брехав мені, маніпулював моїми страхами й амбіціями, але рішення приймав я. Саме я підписував накази. Саме я дозволяв своїм людям забирати ресурси Лорвена. Саме я повірив, що маю право вирішувати, яким буде твоє життя. Тому я прошу пробачення не лише в тебе, Олівіє. Я прошу пробачення в Лорвена.

Олівія довго дивилася на нього. Вона чекала від себе злості, але її не було. Залишилася лише втома від усього, що вони пережили.

— Я не знаю, чи зможу колись забути те, що сталося, — сказала вона нарешті. — І не думаю, що забуття взагалі потрібне. Але я більше не хочу ненавидіти тебе. Ненависть забрала в мене достатньо сил, і я не збираюся віддавати їй ще й майбутнє.

Мальрік кивнув, приймаючи її слова.

— А якщо я попрошу про інше? — запитав він після короткої паузи. — Не про повернення до того, що було в Трівані, і не про те життя, яке нам нав'язали. Якщо все це справді було побудовано на брехні, можливо, ми могли б колись почати спочатку. Без наказів батька, без Віларда, без політики, яка вирішувала за нас, ким ми маємо бути одне для одного.

Олівія відчула, як усередині щось тихо стислося. Колись така пропозиція могла б змусити її сумніватися. Тепер вона лише чіткіше зрозуміла, наскільки далеко відійшла від тієї дівчини, якою була колись.

— Ні, Мальріку, — сказала вона м'яко, але без вагань. — Я можу пробачити тебе і не бажати тобі зла, але не можу повернутися назад. Я вже не та Олівія, яку ти знав у Трівані. Моє життя тепер тут, серед цих людей і цієї землі. І серце моє теж змінилося. Я не хочу будувати майбутнє з того, що залишилося від минулого.

Мальрік кілька секунд мовчав, а потім сумно всміхнувся.

— Я зрозумів. І, мабуть, уперше мені справді доведеться прийняти рішення, яке не на мою користь.

Він озирнувся на площу, де сотні людей усе ще чекали, чим закінчиться ця розмова.

— Тоді дозволь мені хоча б виправити те, що я ще можу виправити. Ми маємо поїхати до Орвена. Там я підпишу всі необхідні документи про розірвання нашого шлюбу й офіційне визнання незалежності Лорвена. Я хочу, щоб після цього жоден правитель Ауреля не зміг використати наше минуле як привід повернутися сюди зі своїми претензіями.

Олівія вже хотіла відповісти, коли поруч із краю площі підійшли її друзі.

Почувши розмову Олівії та Мальріка, Сілія підійшла ближче.

— Думаю, це рішення варто засвідчити не лише словами Ауреля, — промовила вона, перевівши погляд із Мальріка на Олівію. — Я прибула сюди як представниця Сільдри й можу підтвердити: моя держава визнає право Лорвена на незалежність. Усі необхідні домовленості ми зможемо оформити належним чином, коли дістанемося Орвена.