Глава 15. Ціна корони

Тиша над трактом не була спокійною — вона здавалася натягнутою струною, що ось-ось обірветься від найменшого подиху вітру.

Мальрік натягнув віжки, дозволяючи своєму кремезному вороному зупинитися на вершині похмурого пагорба. Позаду, вишикувавшись у дві стрункі шеренги, завмер загін особистої гвардії. Лати воїнів покривав тонкий шар дорожнього пилу, обличчя залишалися непроникними, проте в очах читалася та сама напруга, що й у короля.

Вони їхали вже четвертий день, залишивши позаду золоті шпилі та затишок палацових залів Трівана. Що далі на північ просувався невеликий загін, то менше залишалося від звичного, впорядкованого світу Ауреля.

— Ваше Величносте, — капітан гвардії під'їхав ближче, тривожно перебираючи в рукавичці шкіряні ремені вуздечки. — Подальший шлях через передгір'я стає небезпечним. Аномальні бурі не вщухають. Місцеві патрулі повідомляють, що перевали затягнуло щільним, наелектризованим туманом, який гасить будь-які артефакти зв'язку. Нам краще зачекати підкріплення або повернутися назад, поки тракт ще прохідний.

Мальрік навіть не обернувся. Його погляд був прикутий до сірого, свинцевого горизонту, де за обрисами виснажених лісів ледь проглядали похмурі хребти Сизих гір.

— Повернутися до чого, капітане? — його голос пролунав тихо, але в ньому відчувалася крижана твердість, яка не терпіла заперечень. — До сухих, вигладжених паперових звітів радників, які щоранку запевняють мене, ніби ситуація під контролем? До брехні, яку ми самі вигадували роками?

Він згадав останні тижні в столиці. Звіти надходили один за одним, і кожен наступний був тривожнішим за попередній. Артефакти в південних провінціях раптово втрачали заряд, магічні ліхтарі на дорогах гасли серед білого дня, перетворюючись на звичайне матове скло. А головне — з глибинки Лорвена надходили моторошні чутки.

Люди казали, що руда в шахтах більше не мовчить. Вона «плаче, виє і шепоче», а застиглий лорвеніт тріскається й розсипається на сірий пил просто в руках майстрів.

Світ, який Мальрік намагався втримати у своїх руках після арешту Віларда, розсипався на друзки. Сухі доповіді чиновників більше не давали повної картини. Йому потрібно було побачити все на власні очі.

— Ми не повернемося, — відрізав король. — Рухаємося далі.

З кожною милею земля під копитами коней змінювалася. Природа реагувала на невидиму, розпечену напругу в атмосфері. Повітря пахло озоном, розпеченим металом і сухою, гіркою вогкістю. Навіть коні нервово пряли вухами, раз у раз переступаючи ногами на розмитій дорозі й насторожено вдивляючись у темні придорожні кущі.

Справжній шок чекав на них після того, як вони перетнули старий кордон Лорвена.

Це був не той край, про який Мальрік колись читав у старовинних трактатах, і зовсім не той величний, дикий та вільний Лорвен, про який так натхненно розповідала Олівія в перші місяці їхнього знайомства.

Перед ними лежала знесилена, згасаюча земля. Колись смарагдові ліси перетворилися на сірі, покручені кістяки дерев, що задихалися від невідомої хвороби. Поля стояли некошеними, чорними й мертвими.

А коли загін наблизився до Верда — колись величного торгового вузла, осередку ремесла та шахтарської гордості всього регіону, — стало зрозуміло, що мирного прийому не буде.

Верд зустрів їх гнітючою, ворожою тишею. На брудних вузьких вулицях не було ні метушливих купців, ні веселих ремісників. З-за розлогих кутів і потемнілих стін кам'яних будинків повільно виходили люди.

Обличчя місцевих жителів були виснаженими й блідими, а в очах горіла неприхована лють. Доведені до відчаю багаторічними злиднями, каторжною працею в аурельських шахтах та свавіллям чужинських гарнізонів, вони більше не бачили перед собою короля-визволителя. Перед ними були лише загарбники, які прийшли висмоктати з їхньої землі останні соки.

Мальрік зупинив коня на центральній площі, намагаючись зберігати спокій, хоча м'язи на його обличчі напружилися до межі. Капітан гвардії інстинктивно поклав руку на руків'я меча.

— Зупиніться! — голосно й чітко наказав Мальрік, звертаючись до натовпу, що щільним кільцем оточив загін. — Я — король Ауреля. Ми прийшли сюди не воювати, а розібратися в тому, що відбувається. Ми хочемо зупинити руйнування!

Його слова потонули в гуркоті голосів і ворожому ропоті, що стрімко наростав.

— Ви вже «розібралися»! — пролунав із натовпу жорсткий, хрипкий голос кремезного чоловіка в замащеному сажею шахтарському одязі.

Він зробив крок уперед, міцно стискаючи в руках важкий залізний заступ.

— Ваші солдати перетворили нас на рабів! Ви забрали все, а тепер прийшли дивитися на попіл?!

— Ви тільки й здатні, що грабувати наші землі! — різко озвався інший чоловік, пробиваючись крізь натовп. — Скільки чоловіків та жінок загинуло в шахтах через те, що ви збільшили видобуток?!

— Смерть загарбникам! — підтримав його хтось із глибини натовпу.

Напруга на площі сягнула критичної межі. Повітря густо наелектризувалося — і не лише через природні магічні бурі. Лють сотень людей сама здавалася майже фізичною.

Хтось різко змахнув рукою, і важкий камінь зі свистом розсік повітря, гупнувши об бруківку біля самих ніг королівського коня.

Кінь здибився, захропівши від переляку. Гвардійці миттєво вихопили мечі, прикриваючи короля.

Загін опинився в пастці на крихітній площі, оточений розлюченим, голодним та озлобленим натовпом.

І саме тоді з вузького провулка біля старого ринку на площу вийшла інша група людей.

Олівія, Дарен, Вілара, Рік та Арсолен — стомлені після довгого переходу через гори, з обличчями, вкритими дорожнім пилом, — прямували до долини Верд. Їм потрібні були старі шахти, куди інші навіть боялися зазирати.

Раптовий галас змусив їх зупинитися.

Олівія миттєво підняла голову.

Серед щільного кільця озлоблених місцевих жителів вона одразу впізнала його.

Мальрік.

Він стояв спиною до стіни людської люті, оточений власними гвардійцями. У його світлому, тепер затьмареному пилом і тривогою погляді не залишилося колишньої царственої самовпевненості. Він був готовий прийняти удар, бо вперто відмовлявся ховатися за спинами своєї охорони.