Глава 14. Подих долини Верд: У пошуках Серця

Холодний вітер над Чорним Піком не вщухав ні на мить. Він бив у вузькі вікна тави, просочувався крізь щілини старого каміння й приносив із собою запах гірського озону та вологи. Десь за стінами форпосту завивала хуртовина, час від часу змушуючи старі балки тихо потріскувати.

У головній залі, втім, було тепло.

Олівія сиділа за масивним столом, обережно перегортаючи сторінки пожовклого щоденника Алекса Вердена. Їй подобалося, що після останніх напружених днів у залі нарешті встановилася тиша, яку порушували лише спокійні голоси друзів.

Дарен стояв навпроти, схилившись над розгорнутою картою. Він уважно вивчав позначки, роблячи нотатки на полях.

Вілара тим часом допомагала Сілії розібратися зі старими аркендорськими схемами. Принцеса виглядала стомленою — від самого Аркендора вона майже не спала, але щойно перед нею з'являлася нова задача, вся втома кудись зникала. Вона прискіпливо вивчала креслення, порівнюючи записи пращура з власними розрахунками.

— Ось, — раптом сказала Сілія, ткнувши пальцем у пожовклий аркуш.

Дарен підійшов ближче.

— Що там?

— Ми весь цей час читали це як опис джерела. Але це не воно.

Вона поклала поруч кілька схем, вдивляючись у перетини ліній. На сторінці була зображена карта Чорного Піка з безліччю кіл і умовних позначень.

— Я думала, це карта потоків, — пояснила Сілія, звівши погляд на Дарена. — Потім вирішила, що це схема печаті. Але Алекс позначив тут зовсім інше. Не напрямок магії.

Вона провела пальцем по зовнішньому колу.

— Тиск.

Дарен нахмурився.

— Чорний Пік... це не джерело?

— Клапан, — упевнено завершила Сілія.

Вона підхопила шматок крейди й просто на дереві столу намалювала просту схему.

— Уявіть посудину з водою. Якщо вода постійно прибуває, а посудина герметична, тиск зростає. Можна зробити стінки товстішими, поставити замки, навіть накрити все це ще десятьма кришками. Але проблема нікуди не зникне.

Сілія провела стрілку вниз.

— А якщо зробити маленький отвір?

— Тиск стравлюється, — відповів Дарен.

— Саме так. А тепер уявіть, що замість води у вас магія, замість посудини — весь континент, а замість клапана — Чорний Пік.

Олівія повільно подивилася на схему.

— Тобто Алекс не замкнув Джерело в Чорному Піку.

— Він поставив туди обмежувач, — підтвердила Сілія. — І ми весь цей час думали, що треба шукати саме під горою. Це було б занадто очевидно.

Напруга, що висіла над ними останні години, дещо послабилася. Проте за хвилину Сілія перегорнула ще одну сторінку, і її зосереджений вираз обличчя змінився на тривожний.

— Ось тільки є одна проблема, — тихо сказала вона.

Дарен відразу насторожився.

— Яка?

— Печать. Алекс не просто стримав Джерело. Він повністю перекрив природний рух ефіру.

— Але ж саме це мало зупинити бурі? — запитала Олівія.

— Так, і це спрацювало, — Сілія постукала пальцем по сторінці. — На певний час. Печать дала світу стабільність. Але магія нікуди не поділася. Вона просто перестала рухатися так, як мала. А потім люди знайшли лорвеніт.

Олівія поглянула на темний кристал, що лежав біля її руки.

— Застиглу магію.

— Саме так, — кивнула Сілія. — Ми вирішили, що знайшли нескінченне джерело енергії. Почали будувати шахти, видобувати жили, дробити кристали, живити ними механізми, не думаючи про наслідки. Ми витягували з землі те, що мало залишатися частиною системи. І кожна шахта створювала порожнечу.

Вона розгорнула масштабнішу карту. Тепер Олівія чітко побачила темні лінії та тріщини, які сходилися в одному напрямку.

— Долина Верд, — прошепотіла Олівія.

— Нарешті, — посміхнулася Сілія, хоча в її очах не було радості. — Найстаріші шахти справді там. І саме там утворився найсильніший магічний вакуум.

Олівія знову опустила погляд на слова, написані рукою Алекса: «...коли тиск сягне межі й камінь почне кришитися зсередини, шукай не на вершинах... Серце б'ється там, де руда співає найголосніше. У глибині долини Верд...»

Дарен подивився на Олівію.

— Ти це відчуваєш?

Вона заплющила очі.

За стінами форпосту шумів вітер. Під ногами лежав старий камінь. А десь набагато глибше... щось ворушилося. Не звук і не голос, а ледь помітна, глибока пульсація, яка віддавалася десь під ребрами.

— Так, — нарешті промовила Олівія. — Дуже слабко. Але так.

Дарен одразу простягнув руку й м'яко накрив її пальці своїми.

— Тоді ми підемо туди.

Сілія кивнула, збираючи папери.

— Якщо ми правильно зрозуміли записи, тобі доведеться відкрити потік.

Дарен різко повернув голову.

— «Тобі»?

— Ну, не мені ж.

— Ми ще не знаємо, що це означає для Олівії.

— Знаю, — спокійно відповіла Сілія. — Саме тому нам потрібен план. І бажано такий, у якому Олівія виживе.

Рік сперся плечем об стіну, спостерігаючи за розмовою.

— А якщо іншого способу немає?

— Тоді знайдемо, — відказала Сілія без вагань.

— А якщо не знайдемо?

— Значить, будемо шукати краще. Я дуже не люблю програвати.

Вілара подивилася на неї з легкою усмішкою, тоді як Рік тихо засміявся, розряджаючи атмосферу.

У цю мить тишу зали порушив дивний звук.

Стерх, який досі спокійно лежав біля каміна, раптом підняв голову. Кіт похитнувся на лапах, наче втративши рівновагу, і його зазвичай ясні очі стали тьмяними.

Арсолен миттєво опинився поруч, підтримуючи звіра.

— Що з ним? — стривожено запитала Олівія, підводячись із місця.

Стерх важко дихав. Його шерсть втратила звичний блиск. Олівія торкнулася його голови — і в ту ж секунду простір навколо наче змінився. Вона відчула глибокий, нестерпний холод, що йшов не ззовні, а з самих надр землі.

У її свідомості чітко й уривчасто пролунав голос: Треба поспішати.

Зала затихла. Навіть Сілія припинила говорити.