Глава 11. Засніжені стежки

Кордон Сільдри завжди здавався Сілії вершиною цивілізаційної досконалості. Знаменитий тунель «Срібна нитка», ретельно викладений найчистішим лорвенітом і пронизаний складною мережею рунних контурів, колись дозволяв долати сотні миль між провінціями за лічені хвилини.

Та сьогодні шлях зустрів їх гнітючою темрявою.

Арсолен зупинився перед входом до колишнього транспортного вузла. Його темний дорожній плащ ледь ворушився під поривами холодного вітру, що спускався з диких передгір’їв Лорвена. Сілія підійшла ближче й обережно провела пальцем у рукавиці по вкритій інеєм плиті.

Крізь окуляри-детектори вона бачила те, чого не хотіла бачити.

— Резонатор мовчить, — тихо промовила принцеса.

Вона затримала долоню над каменем, ніби сподівалася відчути бодай слабкий відгук.

— Він не теплий, як раніше. Холодніший за звичайну гірську породу… Ніби помер.

— Гірше, — відповів Арсолен, не озираючись. — Він заснув назавжди.

Він ступив у напівтемряву тунелю, і Сілія поспішила за ним.

— Печатка Верденів століттями змушувала живу магію застигати, перетворюючи її на стабільну структуру. Але ніщо не може залишатися незмінним вічно. Тепер ці штучні опори руйнуються зсередини.

Вони залишили за спиною Аркендор і все, що ще нагадувало про його колишню цивілізацію.

Далі починалися гори.

Стежка вела вгору, до неприступного Піку Трьох Вітрів. На перевалах сніг бив у обличчя дрібною колючою крупою, забивався під комір і танув на шкірі крижаними краплями. Розріджене повітря обпалювало легені, а кожен новий підйом вимагав дедалі більше сил.

Зрештою Сілія зупинилася на вузькому уступі й сперлася на свій телескопічний дослідницький посох, який давно перетворився для неї на звичайну палицю мандрівника.

Перед ними простягалися безкраї біло-сірі хребти.

— Я ненавиджу цей краєвид, — прохрипіла вона.

Арсолен озирнувся.

— Невже?

— Якби не загроза тотального колапсу, я б ніколи в житті не залишила свою обсерваторію. Там, принаймні, завжди є гарячий чай.

Арсолен тим часом рухався схилом із такою легкістю, ніби прогулювався парковими алеями, а не долав кам’янистий гірський масив.

— У вас, принцесо, занадто багато сентиментів до комфорту. Погляньте лише на ці лінії горизонту. Чиста, первозданна геометрія землі. Вона не визнає людських слабкостей.

Сілія похмуро подивилася на далекі вершини.

— Ця ваша геометрія зараз остаточно відморозить мені пальці на ногах.

— Це тимчасові труднощі.

— Дикі козячі стежки ніколи не входили до моїх улюблених інженерних проєктів.

***
Подорож тривала значно довше, ніж Арсолен розраховував спочатку.

Перші кілька днів він ще вірив, що вони зможуть дістатися Чорного піку за тиждень. Та гори швидко позбавили його цієї ілюзії. Стежки зникали під снігом, перевали доводилося обходити, а Сілія, попри всю свою впертість, не була готова до настільки виснажливого переходу.

Довгі зупинки ставали необхідністю.

Спершу Арсолен дратувався, намагаючись приховати це за звичною стриманістю. Потім перестав.

Гори однаково ламали плани, гордість і поспіх.

З кожним днем стежка ставала крутішою, повітря — розрідженішим, а холод пробирався дедалі глибше під одяг. Сілія звикла до теплих аркендорських обсерваторій, до майстерень, обладнаних магічними приладами, до миттєвих переміщень між містами через мережу тунелів. Тут же кожна пройдена миля вимірювалася болем у ногах, натертими долонями та боротьбою з виснаженням.

Та поступово навіть Арсолен відчув, як гори забирають сили.

Вічний вітер не стихав ні вдень, ні вночі. Крижана імла приховувала орієнтири, а важкі рюкзаки з обладнанням ставали дедалі нестерпнішими. Навіть магія тут поводилася інакше — слабше, нестабільніше, ніби самі гори неохоче дозволяли чужій силі проникати у свої надра.

Увечері п’ятнадцятого дня сонце остаточно сховалося за похмурими хребтами.

Сілія першою побачила темний силует, що виростав серед каміння.

— Арсолене…

Він зупинився.

Попереду, майже зливаючись із чорною скелею, стояли стіни Великого схрону.

Чорний пік зустрічав їх вітром і холодом, але за товстим каменем нарешті чекало те, чого їм так бракувало останні два тижні, — захист.

Арсолен повільно видихнув.

— Ми дісталися.

Сілія не відповіла. Вона лише сильніше стиснула посох і рушила вперед.

Вітер завивав між гострими скелями, намагаючись збити її з ніг, але тепер вона вже бачила мету.

***
Тим часом у схроні на Чорному піку наростала напруга.

Перші дні минули швидше, ніж вони очікували. Ніби саме місце, заховане серед каменю й вітру, не давало часу зупинитися та подумати, підсовуючи натомість прості, зрозумілі справи: розпалити вогонь, перевірити запаси, знайти воду, полагодити те, що ще можна було полагодити.

Та разом із побутом поволі поверталося й те, від чого вони намагалися втекти, — очікування.

Арсолена не було.

І чим довше вони залишалися у схроні, тим відчутнішою ставала його відсутність. Спершу це були лише короткі зауваження, кинуті майже між іншим. Потім — дедалі частіші погляди на двері, затягнуті паузи й слова, що звучали різкіше, ніж потрібно.

— Він мав бути тут, — буркнув Рік, сидячи за столом і без потреби водячи ножем по дереву.

— «Мав» — це не план, — спокійно відповіла Вілара, хоча навіть у її голосі вже не залишилося тієї легкої впевненості, з якою вона трималася раніше.

— У нас узагалі немає плану, — додав Філ, відкидаючись на спинку стільця. — Ми просто чекаємо.

— Ми не просто чекаємо, — тихо сказав Дарен.

Філ різко підняв на нього погляд.

— А що тоді?

Дарен трохи помовчав, перш ніж відповісти:

— Набираємося сил перед вирішальним походом.

Ніхто не заперечив.

За вікном завивав вітер, час від часу кидаючи жмені снігу на кам’яні стіни схрону. Вони ще могли переконувати себе, що все йде за планом, але кожен із них уже розумів: чим довше Арсолена немає, тим менше часу залишається на очікування.