Глава 10. Те, що чекає

Гори прийняли їх не одразу. Вони не відштовхували відкрито, але й не поспішали відкриватися, ніби кожен наступний крок мав коштувати трохи більше за попередній. Простір навколо поступово змінювався, плутав напрямки, то стискався між кам’яними схилами, то раптом розсувався, залишаючи перед ними кілька однаково непевних шляхів. Навіть саме відчуття дороги ставало нечітким.

Стежка зникла ще нижче. Спочатку вона втрачала чіткість, розчиняючись серед каміння й сухої трави, а потім зникла зовсім. Далі вони йшли навмання, покладаючись на пам’ять Дарена, на дивне відчуття Олівії та на впертість, яка не дозволяла нікому запропонувати повернутися назад.

Рік першим порушив мовчання, що затягнулося надто надовго.

— Це не той підйом, — пробурмотів він, зупиняючись і озираючись назад, ніби сподівався побачити за собою дорогу, якої вже не було.

— Ми зайшли не звідти, — спокійно відповіла Вілара, хоча навіть у її голосі вже не залишилося звичної легкості.

— Це я вже зрозумів.

Філ важко видихнув і сперся руками в коліна, переводячи подих.

— Може, повернемося?

— Куди? — коротко кинув Рік.

Після цього питання ніхто не знайшов відповіді.

Вітер у горах був різкішим і холоднішим, ніж унизу. Він бив у лице, пробирався під одяг і крутився між камінням так, що часом справді здавалося, ніби самі схили намагаються виштовхнути їх назад.

Дарен зупинився трохи далі й довго дивився вперед. У його погляді з’явилася тінь сумніву, якої Олівія досі не бачила.

— Я мав запам’ятати краще, — тихо сказав він.

— Ти й так запам’ятав більше, ніж будь-хто інший, — відповіла Вілара.

У її голосі не було ані іронії, ані звичної гостроти.

Олівія мовчала. Вона не вдивлялася в схили, не намагалася відшукати потрібний прохід між камінням. Очі тут мало чим могли допомогти. Натомість вона слухала щось глибше — не вітер і не шерех трави, а те відчуття, що останніми днями дедалі частіше прокидалося в ній само собою.

І раптом воно потягнуло її вбік.

— Там, — тихо сказала Олівія.

Ніхто не рушив.

Вона вказала рукою на ділянку схилу, де за камінням і висохлим чагарником не проглядалося нічого, що могло б привернути увагу.

— Там.

Рік примружився.

— Там нічого немає.

— Є, — спокійно відповіла вона.

Олівія вже ступила на вузьку стежину між валунами, тому решті не залишалося нічого іншого, як рушити за нею.

Будиночок з’явився майже раптово. Він не був захований у прямому сенсі — просто настільки добре зливався зі схилом, що на нього легко було не звернути уваги. Сірий камінь губився серед валунів, дах поріс тим самим мохом, що вкривав навколишні скелі, а вузькі вікна здавалися чорними щілинами.

— Я його не бачив, — тихо сказав Філ.

— Бо дивився не туди, — відгукнулася Вілара.

Рік обійшов будинок збоку, провів долонею по кам’яній стіні й кивнув.

— Старий, але цілий.

Дарен підійшов ближче. Він кілька секунд дивився на будинок, а потім повільно кивнув.

— Це він.

Двері піддалися не одразу. Старе дерево протяжно скрипнуло, і перед ними відкрилася темна кімната.

Всередині було тихо.

Не порожньо — саме тихо. Повітря зберігало сухе тепло, запах старих трав і дерева, і в цій простій, майже непомітній присутності минулого Олівія раптом відчула щось знайоме.

Вона зупинилася на порозі й повільно озирнулася.

Стіл біля стіни був грубим, але ретельно обробленим. На полицях стояли скляні банки з висохлими травами, глиняний посуд був розкладений акуратно, а біля вікна лежали кілька старих дерев’яних інструментів. Усе виглядало так, ніби людина просто вийшла на деякий час і мала повернутися.

Олівія підійшла до столу й обережно провела пальцями по його поверхні.

Спогад прийшов так природно, що вона навіть не встигла відчути здивування.

— Він був тут, — прошепотіла вона.

Дарен подивився на неї.

— Хто?

Олівія підняла очі.

— Мій дід.

Вона знову подивилася на старий стіл, на полиці, на посуд і вицвілі полотняні мішечки з травами. Дитячі спогади, які роками лежали десь глибоко, почали повільно підніматися один за одним: запах сушеної м’яти біля печі, скрип дерев’яних дверей, тепла долоня на голові, голос, який щось пояснював їй терпляче й неквапливо.

Рік тим часом зайнявся дверима та вікнами, перевіряючи засуви й оглядаючи стіни. Філ уже влаштувався ближче до печі, а Вілара сиділа трохи осторонь, знявши важкий плащ.

Вони розпалили вогонь у каміні. Полум’я не відразу набрало сили, але незабаром уже рівно освітлювало кімнату, витягуючи з темряви старі речі, полиці та кам’яні стіни.

— Значить, ми все-таки не дарма мало не заблукали, — тихо сказала Вілара.

— Не дарма, — відповів Рік.

Олівія сиділа біля вогню й дивилася на кімнату, яка поступово ставала знайомою. Довкола все ще було багато невідомого, попереду чекала дорога в гори й схрон Арсолена, але тут вона могла хоча б ненадовго перестати напружуватися від кожного звуку.

Стерх ліг поруч із нею, поклав голову на лапи й заплющив очі. Вигляд у нього був такий спокійний, наче навіть він упізнав у цьому місці щось, чого не могли назвати словами люди.

Дарен сів поруч, залишивши між ними зовсім небагато відстані.

— Тепер ми тут, — тихо сказав він.

Олівія кивнула.

За стінами вітер гуляв між камінням, торкався даху й час від часу глухо бився у віконниці. Усередині ж горів вогонь, пахло сухими травами й старим деревом, а тиша вже не здавалася порожньою.

Вона просто була поруч.

Наче берегла це місце до їхнього приходу.