Глава 9. Те, що приходить зсередини

Дорога ставала складнішою з кожним днем. Здавалося, світ повільно виходив зі звичного стану й повертався до чогось давнішого, дикого та непередбачуваного. Навіть повітря часом змінювалося — густішало, важчало, ніби не просто огортало їх, а відчувало їхню присутність.

Вони піднімалися вище, і ліс, який ще недавно здавався надійним укриттям, поступово рідшав, поступаючись місцем покрученим вітрами деревам, кам’янистим схилам і сухій траві, що шурхотіла під ногами надто голосно. Простір більше не ховав їх серед густої зелені; навпаки, відкривав усе навколо, залишаючи кожен рух на виду.

Дарен ішов попереду частіше, ніж раніше, час від часу зупиняючись, щоб звіритися з тим, що тримав у пам’яті. Після поранення він усе ще беріг бік, але рухався дедалі впевненіше, і з кожним днем ставало помітніше, як до нього повертаються сили.

— До гір залишилося небагато, якщо не помиляюся, — сказав він, не обертаючись.

— Якщо не помиляюся, — повторив Рік із напівіронічною усмішкою. — Чудово звучить.

— Не бурчи, — кинула Вілара, переступаючи через каміння.

— Я не бурчу. Я констатую.

— Це одне й те саме, — тихо засміявся Філ.

У їхній короткій перепалці вже не було колишньої різкості. Дорога поступово витягувала з них напругу, залишаючи звичку сперечатися, жартувати й просто бути поруч.

Відчуття зміни прийшло не одразу. Спочатку воно лише ледь торкнулося свідомості, настільки тонко, що Олівія зупинилася раніше, ніж встигла зрозуміти причину. Щось усередині відгукнулося швидше за думку, змусивши її завмерти й прислухатися.

— Чекай…

Цього вистачило, щоб інші теж сповільнили крок.

Дарен одразу обернувся.

— Що?

Олівія заплющила очі й зосередилася на відчутті, що підіймалося з глибини. Воно не було схожим на знайомі їй відлуння магії, не нагадувало ні біль, ні шепіт. Це був рух — глибокий, живий, такий, що проходив крізь неї й ніби торкався кожної клітини тіла.

— Щось іде, — прошепотіла вона. — Щось не так.

Рік напружився.

— Що саме?

Олівія повільно розплющила очі.

— Не знаю. Це не буря… Щось інше.

Вітер ударив у ту ж мить — різко й неприродно. Він прийшов не згори, а ніби вирвався із самої землі, здіймаючи пил і дрібне каміння та закручуючи їх у повітрі. Простір навколо раптом ожив, і сила, яку Олівія відчула ще до першого пориву, стала майже фізичною.

— Назад! — рикнув Рік.

Та земля вже ніби втрачала звичну твердість. Повітря стало густим, важким, і кожен рух вимагав зусиль, наче невидима хвиля тиснула на тіло з усіх боків. Філ похитнувся, намагаючись втриматися на ногах, а Вілара схопила його за руку й відтягнула ближче до каміння.

Дарен опинився поруч з Олівією.

— Дивись на мене.

Вона не змогла. Не тому, що не хотіла, а тому, що страху не було. Відчуття, яке наростало всередині, складалося в дивне, майже незрозуміле розуміння: ця сила не атакувала їх.

Вона рухалася.

— Не бійтесь, — тихо сказала Олівія.

— Це не допомагає! — гаркнув Рік, прикриваючи обличчя від пилу.

— Вона не проти нас.

Олівія зробила крок уперед.

Вітер одразу посилився, каміння заскреготіло під ногами, а волосся хльоснуло по обличчю, але вона не відступила. Раніше вона намагалася дотягнутися до сили, примусити її відгукнутися, відшукати знайому нитку зв’язку. Тепер усе було інакше: вона просто дозволила цьому руху пройти крізь себе й перестала чинити опір.

Сила змінилася.

Порив вітру ще кілька секунд кружляв навколо, а потім його натиск почав слабшати. Пил осів, каміння перестало рухатися, і важке повітря поступово повернулося до звичного стану.

Філ важко видихнув, витираючи пил із обличчя.

— Я більше такого не хочу.

Рік перевів подих і подивився на Олівію.

— А я хочу пояснення.

Вілара мовчки вивчала її поглядом.

— Ти не зупинила це, — сказала вона нарешті. — Ти пропустила його крізь себе?

Олівія повільно вдихнула.

— Вона мене не чіпала.

Дарен дивився на неї ще кілька секунд.

— Вона тебе слухала.

Далі вони йшли мовчки, але тепер кожен думав про те, що сталося. Ніхто не намагався одразу знайти пояснення, хоча запитань ставало дедалі більше. Олівія час від часу ловила себе на тому, що прислухається до землі під ногами, проте дивне відчуття більше не повторювалося.

Ближче до підніжжя гір з’явилися покинуті хати. Вони виглядали так, ніби люди залишили їх поспіхом і давно не поверталися: двері трималися на одній завісі, вікна чорніли порожніми отворами, а вітер вільно проходив крізь кімнати, переносячи запах старого дерева.

— Перевіримо, — коротко сказав Рік.

Вони швидко оглянули кілька будинків і знайшли все, що могло стати в пригоді: старі плащі, ковдри, грубу тканину для перев’язок. Вілара накинула на плечі важкий вовняний плащ, уважно оглянула його й скривилася.

— Це злочин проти смаку.

— Зате теплий, — буркнув Рік.

— Його єдина перевага.

Філ тихо засміявся.

— Я думав, ти вже прийняла своє бродяче життя.

— Я не казала, що воно має бути неохайним, — спокійно відповіла Вілара.

Дарен тим часом перевіряв дах і вікна, переконуючись, що будинок можна безпечно залишити на ніч. Олівія стояла неподалік, спостерігаючи за ним, поки він не повернувся до неї.

— Ти ще це відчуваєш?

Вона ненадовго задумалася.

— Не так, як раніше.

— А як?

Олівія підняла на нього погляд.

— Раніше я слухала.

Дарен мовчав, чекаючи продовження.

— Тепер мене слухають, — додала вона.

Він нічого не відповів, але в його погляді з’явилося те саме зосереджене розуміння, яке Олівія бачила в ньому дедалі частіше.

Вони вийшли з хати вже надвечір. Попереду темніли гори — важкі, покручені, майже нерухомі під сірим небом. Десь серед них, за кількома днями дороги, чекав схрон Арсолена.