Глава 8. Курс, який змінює все

Вони рушили ще до того, як ліс остаточно прокинувся. Ранкове повітря було холодним і вологим, між деревами тримався тонкий серпанок, а звуки не розходилися далеко, глухаючи серед стовбурів і кущів. Нічна втеча забрала чимало сил, до того ж вони втратили звичний напрямок, тому тепер доводилося постійно звіряти кожен поворот із тим, що залишилося в пам’яті.

Дарен сповільнив крок першим. Він кілька секунд ішов повільніше за інших, а потім зовсім зупинився, вдивляючись у ліс попереду. Рік устиг пройти ще кілька кроків, перш ніж помітив, що той відстав.

— Що?

Дарен повільно вдихнув і провів поглядом між деревами.

— Ми збилися.

Вілара одразу повернулася до нього.

— Наскільки?

Він провів рукою по волоссю, наче востаннє перевіряв власні розрахунки.

— Сильно. Ми пішли південніше, ніж мали.

Філ тихо видихнув.

— Це погано?

— Прямого шляху більше немає, — відповів Дарен. — Доведеться робити великий крюк.

Рік фиркнув, дивлячись на нього.

— Значить, зробимо.

— Це не зайві півгодини, — зауважила Вілара. — Це кілька днів.

— Я знаю. — Дарен нарешті повернувся до них. — Але я пам’ятаю координати.

Олівія відчула, як напруга, що від самого ранку трималася десь під ребрами, трохи послабилася.

— Ті, що дав Арсолен?

Дарен кивнув.

— Я їх не записував, але запам’ятав.

Рік криво всміхнувся.

— Звісно, запам’ятав. Бо це ж ти.

— Це було важливо, — коротко відповів Дарен.

Рік ще мить дивився на нього, а потім знизав плечима.

— Значить, ведеш.

Вони рушили далі, і тепер кроки вже мали інший напрямок. Нічна втеча поступово залишалася позаду, а разом із нею відчуття, що вони лише намагаються вціліти. Попереду був конкретний шлях, мета й координати, які Дарен тримав у пам’яті, тому навіть довгий крюк здавався кращим за невідомість.

Дарен ішов попереду частіше, ніж раніше, хоча після поранення ще беріг бік і час від часу мимоволі сповільнювався. Олівія трималася неподалік, помічаючи кожен такий рух, але не ставила зайвих запитань. Їй було достатньо знати, що він іде поруч і сам не дозволяє собі більше, ніж може витримати.

Рік задавав темп і час від часу щось бурмотів собі під ніс, звіряючи маршрут із місцевістю. Вілара йшла поруч і вряди-годи кидала зауваження, у яких незмінно чулося більше, ніж просто слова.

— Якщо це твоя версія найкоротшого шляху, — сказала вона, переступаючи через повалену гілку, — я навіть не хочу знати, як виглядає довгий.

— Довгий проходить через болото, — не обертаючись, відповів Рік.

— Тоді мовчу.

Філ тихо засміявся.

— Ви обоє нас колись доведете.

— Ми вже довели, — буркнув Рік.

— Поки що тільки себе, — спокійно уточнила Вілара.

Філ знову засміявся, а Рік пробурмотів щось нерозбірливе. Навіть Дарен ледь помітно всміхнувся, і Олівія, побачивши це, мимоволі відчула тепло, яке не мало нічого спільного з ранковою прохолодою.

До вечора вони дісталися ділянки лісу, де дерева росли щільніше, а земля була сухішою й придатнішою для ночівлі. Рік оглянув місцевість, переконався, що поблизу немає слідів людей, і лише тоді дозволив усім зупинитися.

Вогонь розпалили обережно, прикривши полум’я гіллям і камінням. Воно вийшло низьким і стриманим, але достатнім, щоб відігнати вечірній холод. Вони сіли навколо нього ближче, ніж у попередні дні, і вперше ніхто не відчував потреби постійно стежити за темрявою.

Вілара дивилася на вогонь, підібгавши під себе ногу.

— Знаєте, мені починає подобатися це бродяче життя.

Рік пирхнув.

— Поки що.

— Я серйозна, — відповіла вона. — Ніхто нічого від мене не вимагає, ніхто не вирішує за мене, куди мені йти і що робити.

Вона скосила на Ріка погляд.

— Навіть ти виявився не настільки дратівливим, як я очікувала.

Рік підняв брову.

— Це був комплімент?

— Найвищий із тих, які ти від мене почуєш.

Філ тихо засміявся.

— Я б на твоєму місці пишався.

— Я і пишаюся, — буркнув Рік.

— Не захоплюйся, — спокійно сказала Вілара. — Ти просто пережив перші кілька днів.

Філ засміявся вже відкрито, а Рік похитав головою, хоча в кутиках його губ теж з’явилася усмішка.

Вогонь тихо потріскував, і вперше після втечі вони дозволили собі просто посидіти поруч.

Олівія через якийсь час підвелася й відійшла трохи далі. Дарен сидів осторонь, притулившись спиною до стовбура, і підняв голову ще до того, як вона заговорила.

— Як ти?

Він ледь усміхнувся. Усмішка була слабкою, але в очах уже повернувся колишній живий блиск.

— Живий, — відповів він, а потім, не відводячи від неї погляду, додав: — Завдяки тобі.

Олівія опустила очі.

— Не тільки завдяки мені.

— Не применшуй.

У його голосі не було докору, лише спокійна впевненість людини, яка пам’ятає більше, ніж хотілося б.

Олівія знову подивилася на нього.

— Що саме ти пам’ятаєш?

Дарен ненадовго затримав погляд на її обличчі.

— Те, що ти не здалася.

Олівія мовчала, перебираючи пальцями край рукава.

— Я боялася, — нарешті сказала вона. — Боялася, що не встигну.

Дарен повільно простягнув руку й поклав її на землю поруч із її долонею. Між їхніми пальцями залишилося зовсім небагато відстані.

— Але встигла.

Олівія подивилася на його руку, потім на нього. Цього разу вона не намагалася сховати хвилювання за жартом чи змінити тему. Її пальці обережно торкнулися його руки, і Дарен одразу перевернув долоню, дозволяючи їхнім пальцям переплестися.

Вони так і залишилися сидіти мовчки, поки за спиною тихо потріскував вогонь, а ніч повільно огортала ліс. Попереду їх чекала невідома дорога, довгий крюк і небезпека, яку вони ще не навчилися передбачати, але цієї миті Олівії вперше за довгий час не хотілося нікуди поспішати.