Глава 6. Остання надія

Вони пристали до берега далеко за містом — там, де річка робила повільний вигин і течія слабшала, ніби сама втомлювалася нести їх далі. Густі хащі, що змикалися над водою, надійно ховали це місце від стороннього ока.

Човен тихо ткнувся в мокрий пісок. Цей звук після довгої дороги прозвучав різкіше, ніж мав би, але ніхто не озвався: вони діяли швидко й злагоджено, витягуючи Дарена на берег і не даючи собі часу на втому.

— Далі вглиб, — тихо сказав Рік, оглядаючись. — Тут нас швидко знайдуть.

Вони рушили, продираючись крізь вологу траву й гілля, що чіплялося за одяг, поки не зупинилися в невеликій западині, де дерева росли густіше і навіть слабке світло неба майже не доходило до землі.

— Тут, — коротко сказала Вілара.

Ніхто не заперечив.

Дарена обережно поклали на землю. Рух поступово стих, залишивши по собі лише важке дихання та приглушені звуки нічного лісу.

— Без вогню, — додала Вілара, вже схиляючись над раною.

— Та й не до тепла зараз, — глухо буркнув Рік, але відійшов лише на кілька кроків, тримаючи простір під контролем.

Філ сів поруч із ним, мовчазний і напружений. Стерх ліг біля Дарена, витягнувшись уздовж його боку, ніби відчуваючи кожен його подих.

І тільки тоді все остаточно зупинилося.

Олівія не одразу зрозуміла, що всі дивляться на неї — не прямо й не з вимогою, а з тихим очікуванням, у якому не було сумніву: якщо хтось і може щось зробити, то це вона.

Вона повільно опустилася поруч із Дареном і лише тепер дозволила собі зосередитися на ньому. Його дихання стало тихішим, нерівним, а паузи між вдихами здавалися надто довгими, майже небезпечними.

— Тримайся… — прошепотіла вона.

Дарен розплющив очі повільно, ніби це вимагало від нього більше зусиль, ніж будь-який рух. Знайшовши її, він затримав погляд — ніби вона була тією єдиною точкою, яка ще не давала йому відпустити світ.

— Ти… жива, — видихнув він.

Олівія ледь кивнула: — Поки що.

Ледь помітна усмішка торкнулася його губ, і в ній було щось таке, що боляче стискало груди.

— Значить… усе було не дарма.

— Не смій, — різко прошепотіла вона, нахиляючись ближче. — Не смій так говорити.

Він дивився на неї довше, ніж потрібно, ніби намагався запам’ятати кожен штрих.

— Лів… — почав він, але слова розсипалися, так і не склавшись.

Олівія стиснула пальці. Цього разу вона не намагалася тягнутися назовні, не шукала відповіді в землі чи в тій магії, яка мовчала. Вона залишилася тут — у цьому подиху, у теплі під долонями, у болі, який проходив крізь неї і змушував не відводити погляд.

Стерх тихо ворухнувся поруч і підняв голову, дивлячись на неї уважно, ніби бачив значно більше за інших.

І в цій тиші щось змінилося — не зовні, а глибше, там, куди вона раніше намагалася дотягнутися силою. Тепер це було інакше: не як спалах і не як хвиля, а як тепло, що піднімається повільно й обережно, не порушуючи, а підтримуючи.

Олівія заплющила очі і цього разу не напружувалася, не вимагала й не намагалася змусити відповідь прийти — вона просто дозволила цьому теплу бути.

І воно відгукнулося. Ледь-ледь, але достатньо, щоб вона це відчула.

Дарен різко вдихнув, і цей подих уже був іншим — глибшим, рівнішим. Вона зрозуміла це раніше, ніж встигла усвідомити.

Нахилившись ближче, майже не керуючи власними рухами, Олівія торкнулася його губ своїми, вкладаючи в цей дотик усе, що в ній було: страх, біль, упертість і відчайдушне небажання відпускати.

Тепло відгукнулося сильніше, глибше, і цього разу не зникло. Вона відчула, як живий відгомін її власної сили м'яко пробивається крізь холод його рани, латаючи те, що здавалося знищеним.

Дарен відкрив очі — свідомо, чітко. І хоча біль не зник повністю, він відступив настільки, що життя знову стало відчутним.

Олівія відсторонилася лише на подих і дивилася на нього так, ніби боялася втратити цю мить.

— Ти… — почав він, торкнувшись її щоки тремтячими, але вже теплими пальцями.

Вона заперечливо похитала головою, ковтаючи клубок у горлі:

— Я не могла втратити ще й тебе…

Її голос здригнувся, але в ньому більше не було відчаю — тільки виснажена, тверда рішучість. Вона притулилася лобом до його лоба, відчуваючи, як його ритмічне дихання зливається з її власним. Магія все ще пульсувала між ними слабким, золотавим відблиском, поступово влягаючись і розчиняючись у нічній темряві.

Вілара полегшено видихнула за їхніми спинами й мовчки опустила зброю, яку досі стискала в руках. Рік немовби непомітно розправив плечі, хоча так і не відвів погляду від темної стіни дерев.

Стерх ліг поруч, ближче до них, поклавши масивну голову на лапи, і вперше за весь цей час ніч здалася не холодною, а живою.