Глава 5. Тиша

Річка несла їх мовчки. Вода під човном була темною й важкою, глушила будь-який звук, залишаючи лише тихе ковзання течії, і від цього здавалося, ніби сам простір навколо намагається не привертати до них зайвої уваги. Ніхто не говорив — не тому, що слів не було, а тому, що кожен відчував: будь-яке слово зараз могло зруйнувати ту крихку рівновагу, на якій вони ще трималися. Дарен дихав важко й нерівно, і кожен його вдих відгукувався в Олівії так, ніби це її власне тіло намагалося не розсипатися.

Вона сиділа поруч, схилившись над ним, і лише тепер, коли рух перестав бути єдиним завданням, змогла по-справжньому роздивитися рану. Темна тканина вже майже повністю просочилася кров’ю, а болт увійшов глибоко — настільки, що сама думка про те, щоб просто витягнути його, лякала.

— Треба витягнути, — тихо сказала Олівія, більше собі, ніж іншим.

— Якщо витягнеш зараз, він стече швидше, — сухо відгукнувся Рік із носа човна, навіть не обертаючись. — Я бачив таке.

Вілара вже була поруч. Вона мовчки оглянула рану, обережно торкнулася тканини навколо неї, перевіряючи стан Дарена, і тільки після цього підняла очі.

— Він ще тримається, — сказала вона спокійно. — Але довго так не протягне.

Олівія кивнула. Вона й сама це відчувала. Життя в Дарені не згасало, але стало нестійким, крихким, ніби полум’я, яке ще тримається в тихому від вітру місці, хоча навіть найменший подих може його погасити.

— Я можу… — почала вона і замовкла.

Знала, що саме хотіла сказати, але не була впевнена, що цього разу Джерело відгукнеться.

Вілара дивилася на неї довго й уважно, без жалю чи поблажливості. Її погляд був тверезим, майже суворим.

— Тоді роби, — тихо сказала вона.

Олівія повільно вдихнула й поклала руки на Даренів бік. Світ навколо майже одразу відсунувся, ніби зникли вода, човен, ніч і всі люди поруч. Залишилися тільки тепло під її долонями, чужий біль, який вона відчувала майже як власний, і глибока присутність землі десь під ними. Раніше вона могла дотягнутися до неї, варто було лише захотіти достатньо сильно.

— Будь ласка… — прошепотіла вона, звертаючись не до Дарена, а до тієї сили, що завжди відповідала на її поклик.

Але цього разу у відповідь прийшла лише тиша.

Не звичайна відсутність відгуку й не порожнеча, а саме тиша — глуха, нерухома, така, що не просто мовчала, а ніби навмисно не дозволяла їй пройти далі. Олівія напружилася сильніше, намагаючись дотягнутися глибше, знайти ту знайому нитку, яка завжди з’єднувала її з чимось більшим за неї саму, але натрапила лише на холод. Сухий, чужий, непроникний, ніби цього разу вона простягала руку не крізь землю, а в камінь.

Дарен різко вдихнув і скривився, і цього вистачило, щоб Олівія відсахнулася.

— Ні… — прошепотіла вона, дивлячись на власні руки так, ніби вони щойно її зрадили.

— Що? — тихо запитав Філ.

Олівія не відповіла одразу. Вона не знала, як пояснити те, чого сама не могла зрозуміти.

— Вона… не чує, — нарешті сказала вона.

Ці слова прозвучали страшніше за будь-яке «не можу».

Вілара різко видихнула.

— Відійди.

Олівія підняла на неї погляд.

— Я ще…

— Відійди, — повторила Вілара вже твердіше. — Якщо зараз не можеш, не роби йому гірше.

Це вдарило сильніше, ніж мало б, але Олівія все ж відсунулася, звільняючи їй місце. Вілара одразу взялася до роботи: розрізала тканину, оглянула рану, притиснула чисту матерію, уважно оцінюючи кровотечу та дихання Дарена з такою зосередженістю, ніби робила це не вперше.

— Філ, тримай його.

— Тримаю.

— Рік, дивись за берегом.

— Дивлюся.

Світ знову почав рухатися без неї, а Олівія сиділа поруч і вперше за довгий час не знала, що робити. Медальйон під одягом був холодним і порожнім, ніби в ньому ніколи не жила та сила, до якої вона стільки разів зверталася. Вона стиснула його крізь тканину так сильно, що метал врізався в долоню.

— Нащо… — прошепотіла вона майже беззвучно.

Це був її вибір. Не пастка, не випадковість і не чужа воля — її власне рішення, яке тоді здавалося правильним. Вона зробила те, що вважала необхідним, а тепер результат цього вибору лежав перед нею, ослаблений, блідий і закривавлений, а вона не могла нічого змінити.

Дарен раптом сіпнувся. Його очі відкрилися лише на мить і майже одразу знайшли її.

— Лів… — видихнув він ледь чутно.

Олівія нахилилася ближче.

— Я тут.

Він кілька секунд просто дивився на неї, наче хотів переконатися, що вона справді поруч, а потім тихо прошепотів:

— Жива…

І знову заплющив очі.

Щось усередині Олівії тріснуло — тихо, але остаточно. Вона взяла його за руку й тримала, доки Вілара закінчувала перев’язку. Пальці Дарена були холодними, і це холодне відчуття лякало сильніше, ніж темна пляма на його одязі.

— Він витримає, — сказала Вілара через деякий час.

Олівія підняла на неї погляд.

У її голосі не було ані сумніву, ані спроби просто заспокоїти її. Вона сказала це так, ніби вже вирішила за всіх.

Олівія повільно кивнула й більше не намагалася звернутися до Джерела.

Човен плив далі, а річка несла їх у темряву. Навколо знову запанувала тиша, але тепер Олівія відчувала її зовсім інакше. Вона не кричала, не лякала й не несла в собі різкого болю. Вона просто не відповідала, і, мабуть, саме це лякало найбільше.

Олівія дивилася на темну воду, тримаючи Дарена за руку, і вперше за весь цей час не знала, що чекає на них попереду. Та поки він дихав, поки його пальці залишалися в її долоні, вона не дозволяла собі думати про інше.