Глава 4. Коридори

Олівія на мить затримала подих.

Вілара змінилася — не зовні, а в самому русі. Щойно вона була настороженою й зібраною, готовою будь-якої миті відступити або завдати удару. Тепер її плечі розслабилися, хода стала легкою, майже недбалою, а в погляді з'явилася та особлива впевненість, яка не потребувала жодних доказів.

Здавалося, разом із тінню вона скинула з себе обережність і страх.

Олівія знала цю Вілару.

Ту, яка могла увійти в кімнату й за кілька секунд змусити всіх присутніх дивитися тільки на неї. Не тому, що вимагала уваги, а тому, що просто не залишала іншого вибору.

Вілара вийшла зі світла тіні й дозволила полум'ю смолоскипа ковзнути по її обличчю, підкреслюючи гострі вилиці та блиск в очах. На губах з'явилася м'яка усмішка — майже невинна, якби Олівія не знала, скільки небезпеки може ховатися за цією усмішкою.

— Панове… — протягнула Вілара м'яко.

Вартові обернулися майже одночасно. Їхній сміх урвався, а на обличчях з'явилося спочатку здивування, а потім неприховане зацікавлення.

Вілара не поспішала. Вона наблизилася на кілька кроків, ніби зовсім не помічала, що перед нею двоє озброєних чоловіків, і зупинилася так, щоб світло падало на неї повністю.

— Чула, ви сьогодні зловили щось цікаве, — промовила вона, схиливши голову набік.

Один із вартових усміхнувся.

— Та невже? І що ж тобі до того?

Вілара перевела на нього погляд, і в її очах промайнуло щось грайливе.

— У місті швидко говорять. Особливо коли трапляється щось варте уваги.

Вона зробила ще крок і легко торкнулася пальцями плеча чоловіка. Дотик був коротким, майже випадковим, але вартовий одразу випростався, явно не очікуючи такої сміливості.

Вілара вже дивилася на другого.

Ледь помітна усмішка, трохи нахилена голова, спокійний погляд — вона наче дозволяла їм самим придумати продовження цієї розмови.

— А я подумала, — продовжила вона, — може, варто відсвяткувати?

Другий вартовий хрипко засміявся.

— І як ти це собі уявляєш?

— Думаю, ви не відмовитеся від компанії.

Вілара повільно випросталася й поправила пасмо волосся, не відводячи від нього погляду.

— А я не люблю святкувати наодинці.

Олівія майже фізично відчувала, як увага обох чоловіків остаточно прикувалася до Вілари. Вони вже не дивилися в темні проходи, не прислухалися до звуків навколо й не думали про те, чому незнайома жінка опинилася тут серед ночі.

Вони дивилися тільки на неї.

І саме цього Вілара й домагалася.

Вона ще кілька секунд підтримувала їхню цікавість, ніби насолоджувалася власною маленькою грою, а тоді ледь помітно нахилила голову.

Олівія побачила сигнал.

Вони з Ріком рушили одночасно.

Усе сталося настільки швидко, що вартові навіть не встигли зрозуміти, що відбувається. Рік збив одного з ніг, а Олівія разом із ним перехопила другого. За кілька коротких рухів обоє вже лежали на кам'яній підлозі, не встигнувши підняти тривогу.

Рік одразу підхопив їхню зброю й швидко оглянув коридор.

— Чисто, — прошепотів він.

Вілара випросталася, і разом із цим її обличчя змінилося. Зникла м'яка усмішка, розслабленість у поставі й грайливий блиск в очах. За одну мить перед ними знову стояла звична Вілара — холодна, зосереджена й готова до всього.

Рік дивився на неї трохи довше, ніж потрібно.

— Лялько, ти… неймовірна, — нарешті сказав він із неприхованим захватом.

Вілара навіть не повернула голови.

— Потім, — відрізала вона, рушаючи далі. — Якщо виживемо.

Рік криво всміхнувся й поспішив за нею.

— Домовились.

***

Далі вони рухалися швидко, не витрачаючи жодної зайвої хвилини. Коридори ставали дедалі вужчими, повітря — важчим, а кожен звук глухо відбивався від кам'яних стін, змушуючи мимоволі стримувати навіть подих. Нарешті Рік зупинився біля важких дерев'яних дверей, і Олівія ще до того, як побачила їх, уже знала, що за ними.

— Готові? — тихо запитав він.

Ніхто не відповів. Рік узявся за замок, і механізм піддався не одразу, але його руки залишалися впевненими. За кілька напружених секунд усередині щось клацнуло, і двері повільно відчинилися.

Темрява за ними була густою, майже живою.

— Дарене… — тихо покликала Олівія.

Спочатку у відповідь не пролунало нічого. Потім у глибині камери ворухнулася тінь.

— Лів?..

Голос Філа був хрипким і недовірливим, наче він боявся повірити власному слуху. Олівія зробила крок уперед і побачила їх обох. Філ уже підводився, тримаючись за стіну, а Дарен стояв трохи позаду, нерухомий довше, ніж потрібно. Він дивився на неї так, ніби намагався переконатися, що перед ним справді вона, а не привид, народжений втомою і темрявою.

Їхні погляди зустрілися, і в ту мить слова стали непотрібними. Олівія сама не помітила, коли опинилася поруч із ним.

— Ти… — почала вона, але голос тихо зламався.

Дарен ледь похитав головою.

— Нащо?.. — запитав він, дивлячись на неї так, ніби відповідь уже знав.

Олівія завмерла лише на мить, відчувши, як це коротке слово боляче стискає груди. Та зараз не було часу пояснювати те, що й без пояснень було очевидним. Вона повернулася б за ним знову, навіть якби знала, чим це закінчиться, тому лише коротко кивнула.

Рік уже працював із кайданами, і за кілька секунд метал упав на кам'яну підлогу з глухим звуком.

— Йдемо, — коротко сказав він.

Дарен потер зап'ястя, але затримуватися ніхто не став.

Вони рушили одразу, проте тихо вийти вже не вдалося. Крик зверху раптово прорізав підземелля, а за ним посипалися кроки, голоси й дзенькіт зброї. Світло смолоскипів почало розтікатися коридорами, вихоплюючи з темряви стіни й уламки проходів, і сумнівів більше не залишалося: їх помітили.

— Вони тут!

— Швидше! — кинув Рік.

Цього разу в його голосі вже не було звичної холодної розважливості. Тепер кожна секунда вимагала тільки одного — рухатися далі.