Глава 3. Камінь і світанок

— Як думаєш… — тихо сказав Філ. — Вони впораються без нас?

Дарен не відповів одразу.

Темрява в камері була густою, майже відчутною на дотик. Вона здавалася ще важчою, коли слабкий відблиск смолоскипа, що просочувався крізь вузьку щілину під дверима, зрідка ковзав по холодному каменю, вихоплюючи з мороку уривки світу, який був зовсім поруч і водночас недосяжний.

Дарен відчував вагу кайданів на зап’ястях — не різку, не болісну, а постійну, таку, що поступово стає частиною тіла. Разом із нею всередині жила дивна, гірка легкість. Ніби щось уже сталося, і дороги назад більше немає.

Він мовчав довго. Не тому, що не знав відповіді.

А тому, що знав її надто добре.

— Олівія впорається, — нарешті сказав він.

Без пафосу. Без сумніву. Просто з тією впертістю, яку не зламає навіть страх смерті.

Філ не відповів. Лише кивнув у темряві — і цього виявилося достатньо.

Десь угорі знову вдарили дзвони — глухо й рівно, ніби відраховували час, якого в них залишалося дедалі менше.

Крапля води впала десь у темряві.

За нею — ще одна.

І з кожним разом цей тихий звук ставав помітнішим, настирливішим, майже нестерпним.

— Я чув… — через деякий час обережно озвався Філ. Його голос прозвучав чужим у цій тиші. — Вартові говорили, що будують шибеницю.

Дарен не ворухнувся.

— І завтра, — тихо продовжив Філ. — На світанку.

Між ними зависла коротка, важка пауза.

— Публічно. Як приклад падіння старої аристократії Лорвена.

Дарен повільно заплющив очі.

Ніч раптом стала глибшою.

І значно коротшою.

***
Рішення було прийняте ще до того, як його встигли обговорити. Не словами й не логікою — тим тихим, упертим відчуттям, яке не залишає вибору.

Олівія знала: вони повертаються.

Млин залишився позаду швидше, ніж вона очікувала, ніби сам простір не хотів їх затримувати. Лише запах попелу ще деякий час тягнувся слідом, нагадуючи про те, що вони щойно залишили і до чого, можливо, більше не повернуться.

Ніч була густою, але вже не сліпою. Очі звикли до темряви, кроки стали тихішими, дихання — рівнішим.

Лише думки не встигали за тілом.

Стерх рухався попереду, низько пригнувшись до землі, майже безшумно. Час від часу він зупинявся, піднімав голову, ніби ловив щось у повітрі, чого не могли відчути люди, а потім знову рушав, не озираючись, упевнений, що Олівія та інші підуть за ним.

І вони справді йшли.

Рік тримався трохи лівіше, постійно оглядався, рахував кроки й звіряв напрямок із тим, що пам’ятав. Навіть мовчки було видно: він уже прокладав шлях назад, шукав обхідні дороги й оцінював, де група зможе пройти непоміченою.

І лише за кілька хвилин Олівія раптом усвідомила, чого саме їй бракує.

Вона звикла чути позаду кроки Філа й Дарена. Звикла мимоволі підлаштовувати під них свій темп, іноді озиратися, щоб переконатися, що вони поруч.

Тепер за спиною було порожньо.

Олівія стиснула пальці й змусила себе не озиратися.

Вона не дозволить собі думати про те, що буде, якщо вони не встигнуть.

Тільки наступний крок.

Наступний поворот.

Наступний подих.

— Ми не підемо прямо, — тихо сказала Вілара через кілька хвилин. — Якщо вартові не дурні, сад уже прочісують.

— Вартові не дурні, — коротко відповів Рік.

— Значить, обходимо, — спокійно завершила Вілара.

Рік промовчав, але тепер у цьому мовчанні була лише зосередженість.

— Через воду, — нарешті сказав він. — Внизу є старий стік до річки. Якщо його не завалило…

— Є, — перебила Олівія. — У дитинстві ми грали неподалік у хованки, тож я знаю дорогу.

Вона пришвидшила крок.

— Нам не треба зручно, — відрізала Вілара. — Головне — дістатися до цілі.

Олівія чула їхні кроки позаду й відчувала, як щось усередині поступово вирівнюється.

Не спокій.

Щось гостріше. Чіткіше.

Рішучість.

Вона більше не думала про те, що буде потім. Не дозволяла собі уявляти світанок, площу чи мотузку.

Тільки шлях.

Тільки Дарен і Філ.

Медальйон під одягом залишався холодним. Надто холодним.

Це дратувало більше, ніж страх.

Раніше магія відповідала. Не одразу, не завжди легко, іноді навіть болем — але відповідала.

Зараз була лише тиша.

Глуха й уперта, ніби сам світ вирішив подивитися, що вона зробить без нього.

Якщо ти чуєш… — подумки сказала Олівія, навіть не сповільнюючи кроку. — То зараз саме час.

Відповіді не було.

Стерх раптом різко зупинився.

Філ мало не врізався в нього.

Кіт пригнувся й глухо, майже нечутно загарчав.

Рік одразу підняв руку, зупиняючи інших.

Усі завмерли.

Тиша навколо змінилася.

Стала напруженою, живою.

Десь попереду тріснула гілка.

Олівія відчула, як серце зробило один різкий, болючий удар — і завмерло.

— Ми тут не самі, — ледь чутно сказав Рік.

Вілара повільно вдихнула й криво усміхнулася.

— Тим цікавіше.

Вони завмерли за розлогим кущем.

Кроки наближалися.

За мить між деревами з'явилися гвардійці.

Один.

Другий.

Третій.

Патруль пройшов зовсім поруч, але ніхто з них навіть не повернув голови в їхній бік. Вони жваво обговорювали майбутню страту й поспішали на площу, щоб не пропустити видовища.

Лише коли голоси стихли вдалині, Рік опустив руку.

Ніхто не сказав ні слова.

Просто рушили далі.

Стік вони знайшли не одразу.

Рік упевнено вів групу вниз, крізь вологу низину, де земля під ногами ставала важчою з кожним кроком, а повітря — густішим, ніби саме місто повільно видихало в них свій холод і втому.

Нарешті він зупинився біля майже непомітного провалу під обваленим камінням і корінням.

Стало ясно: далі доведеться не йти, а пролазити.