Глава 43. Серце дракона та материнська радість

Лорд Максимільян (Ян)

Коли я вперше взяв на руки сина, мій Ультрамарин усередині затих, згорнувшись теплим клубочком навколо мого серця.

Валерьян... Мій син. Моє продовження.

Він був таким крихітним, що практично повністю вміщався на моїх широких долонях, але його магічний відгук вже розливався по кімнаті ніжним, чистим сяйвом. Поруч у люльці мирно сопла Маріельян. Доріан досі ходив із дурнуватою, абсолютно не властивою ректору посмішкою, повертаючи собі статус поважного мага лише тоді, коли ловив мій суворий погляд.

Але під цим безмежним морем щастя в моїй душі наче оселився гострий, крижаний уламчик.

Я бачив, як Любава намагається посміхатися. Вона виглядала щасливою, але її погляд... У ньому застиг якийсь дивний, щемливий смуток. Вона дивилася на нас із малюками так, ніби намагалася запам'ятати кожну деталь, кожну секунду, закарбовуючи нас у своїй пам'яті.

«Що ти приховуєш від мене, мова зірочко?» — подумки проричав мій дракон, важко перевертаючись у грудях.

Коли я піднявся до кімнати разом із батьками, там вже панував цілий розгардіяш. Команда Любави тихо, але дуже оживлено щось обговорювала біля вікна. При моїй появі хлопці миттєво витягнулися по стійці «струнко», а Мирослава квапливо відступила від ліжка.

— Дядьку, — упівголоса привітався Стів, стримано кивнувши.

Я лише мовчки кивнув у відповідь. Вони були поруч із нею, коли нас із Доріаном не було, і за це я був їм вдячний. Але дивна напруга, яка висіла між ними та Любавою, не вислизнула від моєї уваги.

Двері спальні легенько заколихалися, і в кімнату буквальним вихором уварвалася моя мама. 

— Мамо, тихо, малеча тільки-но заснула, — стиха застеріг я її, посміхнувшись.

— Не вчи матір, Яне! — вона легко відмахнулася від мене й одразу кинулася до ліжка Любави, обережно бережно пригортаючи її до себе. — Ти моя золота! Виглядаєш чудово, але бліденька... Я привезла твої улюблені трави та зміцнювальні настоянки з нашого маєтку.

Батько тим часом підійшов до колисок. Його суворе обличчя пом'якшало, коли він вдивлявся у сплячі обличчя онуків.

— Справжні дракони, — тихо промовив він, поклавши руку мені на плече. — Мають міцну магічну ауру. Ти чудово впорався, сину.

— Це все Любава, — тихо відповів я, подивившись на дружину.

Мама вже сиділа на краю ліжка, тримаючи на руках Маріельян і тихо шепочучи щось Любаві. Любава посміхалася — цього разу тепло й щиро, ніюи відкидаючи усі негараздиі.

Але мій Ультрамарин не заспокоювався. Я підійшов до вікна, де стояв Доріан, і тиха зауважив:

— Вона щось знає, Доріане. І ти теж.

Доріан навіть не здригнувся, лише міцніше стиснув свій родинний оберіг у кулаці, опустивши очі:

— Я не можу сказати, Яне, мене стримує клятва. Все, що можу сказати -  просто будь поруч із нею.

Я стиснув зуби так, що затріщали вилиці. Вони всі щось приховують. Моя дружина, Доріан, її команда... Але хай вибачить мене Світ, я розкрию цю таємницю. Я не дозволю жодній тіні забрати у мене Любаву чи моїх дітей.

Нікому й ніколи.