Глава 31. Шок Ультрамарина та виклик для команди

Лорд Максимільян (Ян)

Коли просторовий портал виплюнув мене на гірську терасу ректорського будиночка, повітря довкола віддавало холодом і озоном. Але справжній вогонь спалахнув у мені за секунду — коли погляд вихопив картину переді мною.

Любава. Моя кохана, вагітна дружина... спокійно сиділа на колінах у Доріана! А цей платиновий мерзотник не просто тримав її в обіймах під своїм ректорським плащем, а ще й обережно, майже трепетно поклав долоню на її живіт!

У моїх венах закипіла некерована, нищівна лють. Моя внутрішня сутність заричала, а в очах спалахнуло ультрамаринове пекло.

— Я щось не зрозумів... — зловісно прошипів я, і навколо моїх кулаків загрозливо затріщали бойові розряди. — А що це ви тут робите?!

— Ну що тут незрозумілого, Максе? — з найбезневиннішою посмішкою відгукнувся Доріан, навіть не думаючи зсуватися. В його очах розсипалися бісівські іскри. — Я просто знайомлюся зі своєю Істинною парою.

Мене буквально засліпило. Зіниці звузилися до драконячих щілин, а голос перетворився на важкий рик:

— З якою ще істинною?! Любава — моя дружина! Вона ТІЛЬКИ МОЯ! Ану негайно постав її на землю і відійди від неї!

— Дурненький мій... — м'яко зітхнула Любава.

Вона легко зіскочила з його колін, підійшла до мене і, взявши мою тремтячу від напруги руку, владно притисла її до свого живота:

— Істинна пара нашого ректора — це наша майбутня донечка.

Я застиг. Повітря з шумом вирвалося з грудей. Рик поперхнувся на пів слові, а мозок гарячково намагався переварити почуте. Заплющивши очі на кілька секунд, я важко видихнув і роздратовано вилупився на друга:

— Доріане... ти розумієш, що так підло жартувати над моєю психікою — це злочин?

— Та я ж ненавмисно! — засміявся той, підводячись і дружньо обіймаючи мене за плечі.

Ми тільки-но встигли з'ясувати ситуацію щодо змагань і їжі, як Любава раптово застигла. Її погляд миттєво змінився — з ніжного на гострий, мов розпечена сталь. Торкнувшись бойових браслетів, вона вмить перевтілилася в щільний темний костюм, а в її руках із чистим сталевим дзвоном з'явилися дві смертоносні катани.

— Я готова, Світе! — вигукнула вона й просто розчинилася в повітрі.

— Куди вона?! — шоковано випалив я, хапаючись за руків'я меча.

— Немає часу! Перетворюємося! — рявкнув Доріан, скидаючи плащ.

Ми розправили драконячі крила й стрілою понеслися крізь хмари, слідуючи за її сяючою аурою. Коли ми перелетіли хребет, перед очима постала моторошна картина: орда Пекельних Гончаків Хаосу оточила три торгові обози. Але Любава... вона вже була там. Моя дівчинка накрила купців досконалим захисним екраном і вишивала в самому центрі цього кривавого пекла, крутячись смертоносним вихором із парними катанами!

Ми з Доріаном приземлилися біля неї, готові розірвати будь кого, але Любава лише склала руки на грудях і з вдаваною суворістю випалила:

— Ну й де ви так довго літали? Чому змушуєте вагітну жінку напружуватися?

У мене від цієї зухвалості аж подих перехопило.

— Кохана... ну ти ж і сама чудово пораєшся, — пробурмотів я, а Доріан уже грайливо перехоплював свої катани, пропонуючи підсобити.

Але те, що сталося далі, закарбувалося в моїй пам'яті назавжди. Любава раптом випросталася, її очі спалахнули чистим золотом. Вона різко занесла руку й змахнула долонею. У той же міг із її пальців вирвалася сліпуча, велична хвиля перламутрово-золотого сяйва. Вона накрила сімох монстрів, що залишалися, і ті за частку секунди, без жодного звуку, перетворилися на сірий попіл, який розвіявся вітром!

— А з вами ми поговоримо пізніше! — кинула вона нам, після чого зняла купол і спокійно дозволила купцям їхати далі.

Я стояв, мов укопаний. У голові набатом стукала одна думка: Що це, в дідька, тільки-но було?! Звідки в неї ТАКА руйнівна сила?!

...За чверть години ми всі троє вже перенеслися до головного Залу засідань Академії, де на нас чекали викладачі та капітани команд. Любава, кинувши на мене спокійний погляд, граційно пройшла до своєї команди. Її одразу ж оточили Мирослава, Стів, Севен та Сірош, щось стурбовано шепочучи й перевіряючи, чи з нею все гаразд.

Ми ж із Доріаном зупинилися біля трибуни викладачів.

Оратори щось активно відповідали, графіки змагань змінювалися на магічних проекціях, але я не чув жодного слова. У моїй голові раз за разом прокручувалася ця фінальна сцена битви. Спалах золота. Попіл. Її абсолютно спокійне обличчя. Жоден адепт, жоден маг у цьому світі не здатний спопелити сімох потвор Хаосу одним подихом! Звідки в моєї Любави ця нелюдська, прадавня магія? І чому мій внутрішній дракон при цій згадці не просто тремтить, а схиляє голову?

— ...Декане Максимільяне!

Голос Доріана вирвав мене з глибокого заціпеніння, мов удар грому. Я миттєво випірнув із власних думок і перевів погляд на ректора. Той дивився на мене з ледь помітною, розуміючою усмішкою.

— Декане, що ви скажете? — повторив Доріан перед усім залом. — Ваша команда першого курсу готова до змагань?

Я на секунду затримав погляд на Любаві. Вона стояла серед своїх друзів — тендітна, красива, але з таємницею, яка могла перевернути весь цей світ.