Глава 28. Таємниця Воїна та спалах ревнощів

Любава

Я глибоко вдихнула і розповіла Доріану все від початку й до кінця. Про те, ким була у своєму минулому житті, як опинилася в цьому світі, яку місію Воїна Світу поклав на мої плечі сам Всесвіт і яка масштабна битва на нас чекає. Наприкінці я пояснила головне: чому Максимільяну за жодних обставин не можна бути поряд зі мною під час вирішального бою.Його божевільне кохання та прагнення захистити мене будь-якою ціною затьмарять розум, і він лише завадить, наразивши нас обох на смертельну небезпеку.

— Єдине, про що я досі ламаю голову, — зітхнула я, тулячись до плеча ректора під захистом його плаща, — це як у потрібний момент витягти прадавній дух його Ультрамарина і накрити всіх захисним коконом, поки Ян буде без свідомості чи не зможе втрутитися.

Доріан на хвилю задумливо прижмурився, погладжуючи підборіддя, а потім його очі спалахнули:

— У цьому я тобі допоможу. У моїй приватній скарбниці є один прадавній, надзвичайно рідкісний артефакт. Він одноразовий, але діє за принципом розриву часового простору — зупиняє час навколо на тридцять секунд. Тобі вистачить цього проміжку?

— Вистачить із головою! — з полегшенням видихнула я. — Головне, Доріане, ти мусиш тримати Максимільяна. Він має вижити. Заради мене, заради наших майбутніх дітей...

— Я ж тобі пообіцяв, — м'яко мовив ректор, співчутливо всміхаючись. — Моя клятва Всесвіту непорушна. Що тобі ще потрібно для підготовки?

— Мені потрібно якомога більше практичних занять. Магія, бойове мистецтво, фехтування — все, що тільки можна.

— Зробимо, — рішуче кивнув Доріан. — Я розпланую твій графік максимально компактно й інтенсивно, щоб не перевантажувати тебе, але дати максимум.

Він на мить замовк, і я помітила, як у його платинових очах з'явилося якесь дитяче, майже ніякове вагання. Ректор ніби хотів запитати про щось дуже особисте.

— Доріане? Щось не так?

— А можна... можна мені послухати або хоча б торкнутися? — тихо, майже пошепки запитав він, з надією дивлячись на мій живіт.

Я всміхнулася й лагідно кивнула: — Звісно, можна.

Ректор обережно, майже не дихаючи, простягнув долоню й тільки-но поклав її на мій живіт, як повітря на терасі тріснуло від знайомого гуркоту. Просто перед нами спалахнув яскравий просторовий портал, і з нього швидким, розмашистим кроком вийшов мій Ян.

Я загіпнотизовано застигла, а ректор навіть не поворухнувся, продовжуючи тримати мене на колінах. Ян зупинився як укопаний. Його погляд перескочив із мого живота на руку Доріана, а потім на наші обійми. В очах чоловіка спалахнуло справжнє платиново-ультрамаринове пекло.

— Я щось не зрозумів... — зловісно прошипів Ян, і довкола нього загрозливо затріщали магічні розряди. — А що це ви тут робите?!

— Ну що тут незрозумілого, Максе? — з найбезневиннішою, але бісівсько-провокаційною посмішкою відгукнувся ректор, навіть не думаючи випускати мене з обіймів. В його очах так і танцювали бісики. — Я просто знайомлюся зі своєю Істинною парою.

Я звела очі на чоловіка й проковтнула слину: Ян буквально глухо заричав, а його зіниці звузилися до драконячих щілин.

— З якою ще істинною?! — прогавкав мій захисник, ступаючи крок уперед. — Любава — моя дружина! Вона ТІЛЬКИ МОЯ! Ану негайно постав її на землю і відійди від неї!

— Дурненький мій... — промурликала я, зітхнувши, і спритно зіскочила з колін Доріана.

Підійшовши до оскаженілого чоловіка, я взяла його за тремтячу від напруги долоню й владно поклала собі на живіт:

— Істинна пара нашого ректора — це наша майбутня донечка.

Ян застиг. Його гнівний рик поперхнувся на пів слові. Він важко, змучено зітхнув, заплющив очі на кілька секунд, переварюючи почуте, а потім з роздратуванням подивився на друга:

— Доріане... ти розумієш, що так підло жартувати над моєю психікою — це злочин?

— Та я ж ненавмисно! — засміявся ректор, підводячись зі сходинок.

Він підійшов і дружньо обняв Яна за плечі.

— Не ображайся, брате. А ти уявляєш, як мені було останні дні? Я ж щиро вважав Любаву своєю парою й божеволів від болю, намагаючись не втручатися у ваше щастя!

— Оце так комедія вийшла... — покрутив головою Ян, але напруга нарешті спала.

Потім він стурбовано глянув на мене:

— Взагалі-то, я шукав вас обох, бо зараз має розпочатися загальне зібрання команд. Ви тут пів дня пробули! Сподіваюся, хоч продуктивно? І взагалі, Любо, ти сьогодні бодай щось їла?

— Продуктивно. І ні, не їла, — чесно зізналася я. — Ходімо на зібрання, поїмо пізніше...

І в цю ж секунду мій живіт видав такий голосний, протестний гуркіт, що чоловіки одночасно посміхнулися.

— Ой... здається, живіт проти «пізніше», — зніяковіла я.

— Яке ще зібрання команд?! — раптом суворо відрізав Доріан, знову вмикаючи режим владного ректора. — З сьогоднішнього дня Любава не бере участі у жодних змаганнях! Вона мусить берегти себе!

Мене аж заціпило від такої зухвалості! Не усвідомлюючи, що роблю, я ступила до ректора й почала розлючено тикати його кулачком у груди, витискаючи його назад до перил: