Глава 27. Розгадка долі та Воїн Світу

Лорд Доріан ар Мнісович (ректор)

Переносячи нас із Любавою у цей мій таємний світ, на це самотнє гірське плато, де я роками планував колись зізнатися своїй Істинній у почуттях, я й уявлення не мав, у яке божевільне мереживо долі все закрутиться.

Коли Всесвіт через ці кляті клятви вимагав від мене покори, я фізично й ментально проходив крізь усі сім кіл пекла. Біль розривав вени, магія тріщала по швах, а розум відмовлявся вірити в те, що моїми вустами мовить прадавня сила Буття.

Але коли пролунали останні слова другої клятви... світ навколо мене ніби розпався на тисячі кришталевих уламків і зібрався знову. До моєї приголомшеної свідомості тільки зараз, хвиля за хвилею, почала доходити дивовижна, шокуюча правда.

Моя Істинна пара... Запах весняного саду... Реакція мого внутрішнього дракона... Це була не Любава! Це була її майбутня донечка, яку вона зараз носить під серцем! Дівчинка, яка успадкує частинку материнської душі й стане моєю долею через роки!

Я важко вдихнув холодне гірське повітря, відчуваючи, як з серця спадає важкий, нищівний камінь провини перед Максимільяном. Але на зміну йому прийшов новий, палючий трепет від слів Всесвіту.

Воїн Світу... Легендарна сутність, яка з'являється раз на тисячоліття, щоб захистити Всесвіт від тотальної руйнації. І ця прадавня, велика сила зараз ховалася в цій тендітній вагітній адептці!

Погляд мимоволі впав на Любаву. Вона стояла переді мною — виснажена, із мокрими від сліз щоками, але з непохитною рішучістю в очах.

Підійшовши до неї, я мовчки й м'яко поклав долоню їй на спину, повільно погладжуючи, допомагаючи заспокоїтися й опанувати подих. Коли її трепет трохи вщух, я повільно опустився на дерев'яні сходинки ґанку, обережно потягнув її до себе й посадив на коліна, як найдорожчу молодшу сестру. Потім розправив свій важкий ректорський плащ і дбайливо огорнув її від холодного вітру.

— Ну, розповідай, мій Воїне Світу... — тихо, з невимовною теплотою й глибокою повагою мовив я, зазираючи в її очищені від сліз очі. — Куди ж ти так необачно влізла?

— Не ваш Воїн, а Яна... — тихо, але вже з легенькою посмішкою виправила вона, тулячись до мого плеча під захистом плаща.

— Гаразд, гаразд, вибач, — стиха засміявся я, відчуваючи, як атмосфера між нами нарешті стала чистою, братньою й прозорою. — Я слухаю тебе, Любаво. Кажи все від початку.

І вона почала говорити.