Глава 26. Вага магічної клятви та голос Всесвіту

Любава

Збираючись із духом, я глибоко вдихнула прохолодне гірське повітря і звела очі на ректора. Позаду мене, наче тихий шурхіт соснових голок, шумів вітер, але всередині все завмирало від відповідальності за те, що я збиралася зробити.

— Перш ніж я розповім вам усе від початку й до кінця, Доріане, ви мусите дати мені клятву, — виразно, карбуючи кожне слово, мовила я. — Все, що ви сьогодні почуєте, має залишитися строго між нами. Ні при яких обставинах, ні словами, ні навіть випадковою думкою ви не повинні видати цю таємницю. І лише після моєї смерті ви зможете розповісти правду... зокрема й Максимільяну.

Почувши мої останні слова про смерть, ректор різко здригнувся. Його обличчя зблідло, він підхопився зі сходинок і почав знервовано ходити взад-вперед по дерев’яній терасі. Його важкий, палаючий погляд судорожно шукав щось у моєму обличчі.

Я спиралася спиною про дерев'яні перила ґанку й мовчки спостерігала за його метаннями. Аж раптом прямо в моїй голові, перекриваючи шум вітру, лунко й велично роздався чужий, але глибокий голос, що вібрував самою магією буття:

«Та, що чує... Це я, Всесвіт. Або цей Світ, як вам зручніше. Я безтілесний і можу лише злегка підказувати шлях тим рідкісним сутностям, які здатні мене чути. Слухай уважно, дівчинко, бо в нас обмаль часу, поки ректор намагається оговтатися від твоєї жорсткої умови. Доріан вважає, що ти — його Істинна пара».

«Як це?! — ошелешено перепитала я подумки, ледь не викрикнувши це вголос. — Адже моя Істинна пара — це Максимільян! Мій чоловік!»

«Та знаю я, не перебивай! — з легким бешкетним за проте суворим докором відгукнувся Всесвіт. — Його справжня Істинна пара — це твоя майбутня донька, яку ти носиш під серцем. Саме тому, крім клятви про мовчання, ти повинна взяти з нього ще одну присягу. Він не повинен заважати тобі у твоїй майбутній битві, а головне — мусить узяти на себе стримування Максимільяна. Твій чоловік, засліплений коханням та страхом за тебе, не зможе діяти тверезо й лише завадить. Єдиний, хто стане тобі в пригоді з його боку — це прадавній дух його Ультрамарина. Пам'ятай про це».

«Дякую тебе, Всесвіте...» — подумки прошепотіла я.

«Я теж допоможу, чим зможу. А зараз повертайся — ректор кликав тебе».

— Любо! Любаво, ти мене чуєш?! — крізь пелену внутрішнього діалогу до мене прорвався схвильований, гучний голос Доріана. Він зупинився прямо переді мною, важко дихаючи.

Виринаючи з розмови із сутністю Світу, я повільно підняла на нього погляд:

— Чую, Доріане, чую. Клятва. І лише після цього — усе решта.

— Добре! — ректор рішуче випростався, звівши праву руку до неба.

Його очі спалахнули сліпучим платиновим вогнем.

— Я, лорд Доріан ар Мнісович, платиновий дракон гілки верховних, клянуся тобі, Любомиле, своєю власною магією та життям, що за жодних обставин не видам те, про що дізнаюся від тебе. Нехай магія буде цьому свідком!

Він швидко й упевнено накреслив у повітрі складний палаючий рунічний знак, що за своєю вишуканістю нагадував сяюче магічне мереживо. Руна спалахнула яскравим променем і розчинилася в його грудях, скріплюючи Обіцянку.

— Ну що, Любаво, ти задоволена? — виснажено запитав він.

— Так... але мені потрібне ще й закріплення клятви через сам Всесвіт, — мовила я, піднімаючись зі сходинок. Потім звела обличчя до неба й виразно мовила: — Я, та, що говорить із Всесвітом, вимагаю додаткової клятви від ректора Академії Всіх Стихій!

Бачачи, що Доріан розкрив рот, щоб обурено заперечити, я владно підняла вказівний палець, зупиняючи його:

— Не перебивайте! Нехай за вами повторить слова сам Світ — слова, які йтимуть від моєї сутності та захистять нас усіх.

У цей момент повітря навколо нас забриніло, стаючи щільним і важким, наче перед грозою. Глибокий голос Всесвіту лунко забринів уже в свідомості самого ректора:

«Ти згоден упустити мене у свій розум, Доріане, щоб я говорив твоїми вустами?»

Доріан приголомшено й уважно подивився на мене, ніби намагаючись розгледіти якийсь прихований підвох чи небезпеку, й тихо запитав у мене:

— Все, що ти зараз вимагаєш, робиться лише для твоєї безпеки?

— Якщо це для моєї безпеки, захисту наших дітей та майбутнього — то так, — відповіла я.

— Тоді я згоден, — твердо мовив Доріан.

«Пам'ятай: коли я увійду в твою свідомість, твоє тіло й розум зазнають нестерпного болю. Ти все ще згоден?» — знову запитав Всесвіт.

— Згоден! — зціпивши зуби, карбував ректор.

«Добре. Починаємо. Станьте один проти одного й дивіться очі в очі».

Ми зробили крок назустріч. Зблизька я бачила, як у платинових зіницях Доріана вирує цілий океан тривоги й прихованого ніжного болю. Наші погляди зустрілися, й у ту ж секунду тіло ректора вигнулося, а його очі залило сліпучим перламутровим сяйвом.

Всесвіт заволодів його голосом, і Доріан, говорив глибоким, не своїм, а величним позаземним тоном:

— Я, лорд Доріан ар Мнісович, обіцяю тобі та клянуся Всесвіту, що за жодних обставин не буду заважати тобі в твоїй доленосній місії. Навпаки — всіма доступними мені силами та можливостями я стримуватиму Максимільяна ар Нікія, щоб він не завадив тобі у твоїй битві...