Глава 25. Нездійсненна мрія та час правди

Лорд Доріан ар Мнісович (ректор)

Я сидів за своїм масивним дубовим столом, але зібратися з думками й зосередитися на звітних паперах був абсолютно не здатний.

Минуло три місяці. Три довгих, виснажливих місяці щоденних тренувань, а мене, замість того щоб відпустити, тягнуло до цієї дівчини все сильніше й сильніше. Це божевілля наростало з кожним днем: запах її шкіри, тонкий, солодкуватий подих її Істинної сутності, який вона намагалася глушити магією, зводив мого дракона з розуму. А бачити, як її тіло змінюється, як вона розквітає під серцем з дитиною мого найкращого друга... Це була найвишуканіша тортура.

Мені вже соромно й боляче було дивитися в очі Максимільяну. Я відчував себе зрадником, хоча жодним словом чи дією не порушив честі. Мені потрібна була розв'язка, бо жити в цьому пеклі ставало нестерпно.

— Доріане, доброго дня! Чому такий замислений і засмучений сидиш? — раптом пролунав дзвінкий, наче кришталевий струмок, щебет Любави.

Я здригнувся й підняв голову. Вона щойно зробила крок із сяючого магічного отвору. З того боку порталу Макс весело махав мені рукою, і Любава усміхалася йому у відповідь — щиро, безтурботно, сяючи від щастя.

Але як тільки сяюче вікно закрилося і Ян зник, її обличчя вмить змінилося. Безтурботність злетіла, як сухий листок. Вона стала зібраною, серйозною й подивилася на мене дивовижно дорослим, глибоким поглядом.

— Ректоре, пам'ятаєте, три місяці тому на арені я обіцяла вам усе розповісти, коли настане час? — тихо, але виразно мовила вона. — Час прийшов. Якщо ваша ласка, я хотіла б, щоб ця розмова відбулася на відкритому просторі. Мені потрібно, щоб нас ніхто не почув і не завадив. У вас є таке місце?

У моїх грудях важко тьохнуло серце.

— Є, — мовив я, піднімаючись із-за столу. — Я й сам вже давно хотів поговорити з тобою наодинці... без зайвих очей та вух.

Я підійшов, на секунду завагався, а потім обережно торкнувся її тонкого зап'ястя й закрутив простір, активуючи особистий перехід.

Ми вийшли з порталу на високому гірському плато. Свіже, кришталево чисте повітря миттєво вдарило в обличчя, розганяючи задуху. Трохи віддалік, на краю скелі, стояв невеликий, але надзвичайно затишний дерев'яний будинок із панорамними вікнами, оточений віковими соснами.

— Ректоре... а де ми? — запитала Любава, з подивом крутячи головою й заворожено розглядаючи величні гірські хребти довкола. — Тут такі неймовірні краєвиди! А хто тут живе?

— Ніхто тут не живе, Любаво, — стиха відповів я, з легким сумом дивлячись на зачинені віконниці. — І, напевно, вже ніколи не житиме. Знаєш... це була моя нездійсненна мрія. Колись давно, будуючи цей дім, я вірив, що коли зустріну свою Істинну пару, то приведу її сюди. Ми мали жити тут у тиші, подалі від академічних чвар і шумного світу... Але долі, схоже, завгодно було розпорядитися інакше.

Любава повільно підійшла ближче до ганку, заворожено оглядаючи деталі.

— Боже, тут навіть гойдалка є... — з невимовною ніжністю мовила вона, провівши пальчиками по дерев'яній перекладині. — Тут усе саме так, як колись мріяла я... — вона гірко зітхнула й повільно опустилася на дерев'яні сходинки, що вели до будинку.

А знала б вона, як мені боляче було це чути! Кожне її слово, кожен м'який подих прошивали серце пекучим голками. Мріяла про такий дім... зі мною чи з Максом? Чому ж Всесвіт так жорстоко грається з нашими долями?!

— Давайте тут і посидимо, — тихо сказала Любава, дивлячись на мене знизу вгору. — Я вам усе розповім. Чи вам неприємно сидіти просто так, на сходах? Вибачте, просто мені дуже хотілося побути на свіжому повітрі, а не ховатися в приміщенні.

— Усе гаразд, дівчинко. Поговоримо тут, — заспокоїв я її й опустився на сходинки трохи нижче, навпроти неї, намагаючись опанувати власне прискорене дихання. — Я слухаю тебе, Любаво. Розкажи мені все.