Глава 23. Квадратне щастя та тиша для двох

Максимільян (Ян)

Коли крапля крові Любави впала на пісок арени, у моєму серці щось із гучним тріском обірвалося.

В той же мить Доріан відкинув катани й підхопив її на руки. Всередині мене піднялася така дика, засліплююча хвиля ревнощів та люті, що мій дракон ледь не вирвався назовні й не розніс захисний купол на тріски. Вона носить під серцем мою дитину! Вона поранена! І вона в обіймах іншого чоловіка — нехай навіть це ректор і мій друг!

— Доріане, віддай Любаву! Я сам понесу її до цілительського крила! — загарчав я, прориваючись крізь магічний бар'єр.

Але ректор відрізав жорстко й тверезо, вимагаючи негайно відкрити портал. Я зціпив зуби. Розумом розумів, що кожна секунда на рахунку, але бачити, як він притискає її до себе, було справжньою катувальнею.

У приймальному покої лікувального крила все стало тільки гірше. Вийшла Мальвія Жук. Ця нахабна жінка, ігноруючи важку атмосферу, почала вивергати свої отруйні кпини й безцеремонно притулилася до мого плеча, схопивши за руку. Я заціпенів від обурення й уже збирався жорстко відштовхнути цілительку, як раптом простір здригнувся від грізного, справжнього драконячого гарчання.

Це гарчала Любава.

Зцілена дивовижною магією (я про це ще спитаю в моєї чарівниці!), вона стала на ноги й так припекла Мальвію словом, що та перелякано відсахнулася. Я ледь стримав горду усмішку: моя дівчина — справжня левиця, яка нікому не віддасть своє.

А далі був політ.

Коли вона вистрибнула з вікна й перетворилася на величну, сяючу рожево-малиновим світлом Пурпур, мій Ультрамарин усередині заридав від захвату. Ми зметнулися в небо. Це був наш перший спільний політ — священний ритуал, який назавжди скріпив наш союз перед людьми та Всесвітом. Небо належало тільки нам, а з землі лунали захоплені вигуки всієї академії.

Та справжній шок чекав на мене на землі.

Коли ми трансформувалися назад, Любава, розпалившись від суперечки, на все подвір'я закричала, що в нас буде двійню — хлопчик і дівчинка!

Я заціпенів. У голові на мить запала абсолютна тиша. Двійня?! Хлопчик і дівчинка одразу?! В нашому роду такого не траплялося століттями! Я дивився на неї, намагаючись осягнути це магічне диво, а моя перелякана зірочка вирішила, що я... засмучений!

Вихопивши її з землі, я закружляв її на руках, впиваючись у її солодкі губи поцілунком. Я був щасливий. Божевільно, невимовно щасливий у квадраті!

— Ян, давай втечемо до себе... — прошепотіла вона мені на вушко, ховаючи палаюче від збентеження обличчя на моїй шиї.

— Ідемо, зірочко, — м'яко відповів я і миттєво згорнув простір, переносячи нас прямо в нашу спальню.

Шум академії, вітання магістрів та шепіт адептів миттєво зникли. Нас огорнула тиша й напівтемрява нашої кімнати. Перламутрові відблиски заходячого сонця м'яко лягали на велике ліжко та килим.

Я обережно, ніби найкрихкіший у світі кришталь, опустив Любаву на м'яке покривало, але сам не випустив її з обіймів. Вона була виснажена після дуелі та польоту, її щоки палали рум'янцем, а очі сяяли трепетом і втомою.

— Ти справді не засмутився? — тихо, майже подепки запитала вона, торкаючись пальчиками моєї щоки. — Я думала... ти занепокоїшся, що це занадто велике навантаження.

— Засмутився? — я стиха засміявся, припавши чолом до її чола й зазираючи в самісіньку глибину її очей. — Любаво, ти подарувала мені всесвіт. Хлопчик і дівчинка... Моя королева, моя Пурпур... Я найщасливіший дракон у всіх світах.

Я повільно, з безмежною ніжністю поцілував її повіки, за якими ховалася втома, потім скроні, щоку і, нарешті, знову торкнувся її губ. Цей поцілунок був зовсім не схожий на той, гарячий і палаючий на подвір'ї. Він був солодким, глибоким і сповненим тихої, захисної любові.

Любава тихо зітхнула й розслабилася в моїх руках, переплітаючи свої пальці з моїми.

Я повільно опустився нижче, впав на коліна біля ліжка й дбайливо поклав долоню на її животик. Магія Всесвіту всередині неї відгукнулася м'яким, теплим імпульсом — двома крихітними, але такими виразними вогниками життів. Нашого майбутнього.

— Дякую тобі, зірочко моя, — тихо мовив я, припавши губами до її живота через тонку тканину сукні. — За тебе. За наш політ. І за наших малюків.

— Тепер ми точно разом, Яне. Назавжди, — втомившись, але з щасливою усмішкою промурмотіла вона, тулячись щокою до моїх грудей.

— Назавжди, кохана, — відповів я, піднімаючись і лягаючи поруч.

Я пригорнув її до себе, огорнув м'якою ковдрою і прикрив нас щільним куполом аурального захисту, щоб жоден шерох у світі не насмілився потурбувати її сон. Вже за кілька хвилин її рівне, спокійне дихання сповістило про те, що моя дракониця солодко заснула в моїх обіймах.

Я повільно погладив її шовковисте волосся й на мить замислився, дивившись у темряву кімнати.

Дивний, важкий погляд Доріана, коли ми злітали... Поривчастий шепіт адептів на подвір'ї... І ця неймовірна, небувала сила наших двох малюків, що так зарано прокинулася всередині неї. Я відчував кожною клітиною тіла: затишок цієї ночі — лише короткий перепочинок. Попереду на нас неодмінно чекають нові випробування, інтриги й таємниці, які нам доведеться пройти пліч-о-пліч.