Глава 21. Чужий аромат і розпач Дракона

Лорд Доріан ар Мнісович

За всі століття мого життя й ректорства подібного прецеденту не траплялося жодного разу.

Дівчисько зв’язало нас древнім, абсолютним магічним договором Всесвіту. Я опинився в пастці: не міг ні відступити, ні битися в пів сили — магія просто спопелила б нас обох за обман. Єдине, що мені залишалося в цьому шаленому, смертельно небезпечному танці катан — гарячково розраховувати кожен свій випереджвальний удар так, щоб у разі її помилки завдати мінімальної шкоди.

І коли вона все ж припустилася похибки, мій клинок лише злегка зачепив її ногу. Вона почала падати, і в моєму серці щось боляче обірвалося. Жбурнувши зброю в підпростір, я вмить опинився поруч, підхопив її сухорляве, виснажене тіло на руки й притиснув сюртук до рани.

І саме в цю секунду мене накрило.

Це був не просто сплеск жалості чи турботи про адептку. На мене нищівною хвилею обвалилася така неконтрольована, шалена ніжність, що в грудях перехопило подих. Вона розлилася по венах гарячим вогнем, запаморочила голову й підкосила ноги. А коли Любава нахилилася й тихо прошепотіла мені на вухо свої таємничі слова, крізь моє тіло ніби пропустили електричний розряд високої напруги.

Я здригнувся. Думки хаотично плуталися, розум відмовлявся слухатися. Що зі мною відбувається?! Чому моє серце калатає як божевільне? Чому мій внутрішній дракон, який роками мовчав, зараз тужливо й вимогливо рветься назовні?

І тут до мого нюху долинув аромат. Ледь помітний, тонкий, солодкуватий, наче подих весняного саду після грози. Він виходив від самієї Любави… Це був запах Істинної. Запах парної душі, яку кожен дракон шукає все життя!

«Ні... Це неможливо! Це маячня!» — у повній безпорадності й розпачі бився мій розум. Вона ж незалежна, вона належить Максимільяну, вона вагітна від нього! Чому ж тоді моя сутність реагує на неї з такою стражденною, розривною пристрастю? Чому в голові лунає тихий, глузливий сміх чиєїсь вищої магії, яка ніби потішається над моїм непорозумінням? Я перебував у повному хаосі та розгубленості, не розуміючи, чому власне тіло зраджує мене.

— Доріане, віддай Любаву! Я сам понесу її до цілителів! — крізь важку пелену моїх думок прорвався гарчащий, сповнений люті голос Макса.

Я струснув головою, виринаючи з марева, і твердо відрізав:

— Не верзи дурниць! Вона втрачає кров. Я несу, а ти негайно відкриваєш портал!

На тому й вирішили, хоча з виразу обличчя Максимільяна було видно, що ця ідея викликає в ньому дику лють і ревнощі.

За мить ми всією галасливою компанією вивалилися з сяючого магічного вікна просто у приймальному покої лікувального крила.

— Мальвіє Жук, де ви?! — голосно гукнув я, міцніше стискаючи дівчину на руках.

Від мого вигуку Любава в моїх обіймах знову здригнулася й згасаючим поглядом впилася в двері. З кабінету вальяжно вийшла головна цілителька. Побачивши нас, вона зневажливо скривила губи й цокнула язиком:

— Ого, ректоре... — проговкала Мальвія, оглядаючи нас оцінюючим поглядом. — Ти подивися, яка вертихвостка! Спочатку тебе, Максе, навколо пальця окрутила, а тепер уже й до ректора добралася? Швидко ж ти до нього охолола, дівчино...

Говорячи це з невимовним нахабством, Мальвія демонстративно безцеремонно схопила Максимільяна за руку й усім тілом притулилася до його плеча, улесливо заглядаючи йому в очі.

Набігла важка, дзвінка тиша. Усі присутні — адепти, я, сам Макс — заціпеніли від такої нечуваної безтактності й підлості цілительки.

І в цій німій, застиглій тиші раптом звідкись із глибини коридору чи самого простору лунко й за загрозливо загриміла знервована, розлючена Драконеса.

Я здивовано й приголомшено перевів погляд на Любомилю, яка безсило лежала в мене на руках...