Глава 20. Вісім хвилин виснаження

Любава

— Минуло чотири хвилини... — пролунав безпристрасний голос Всесвіту, і від цього звуку я внутрішньо здригнулася.

Здавалося, минуло щонайменше вдвічі більше часу!

Легені пекли вогнем, повітря вривалося в горло розпеченим голками, а піт котився по чолу й скронях струмками, застилаючи очі. Я навіть не мала змоги витерти його — найменша секунда неуважності, найменший хибний рух, і сталевий клинок Доріана дістанеться мого тіла.

Ректор наступав наче невідворотна стихія. Його удари були важкими, точними й філігранно розрахованими. З усіх моїх відчайдушних випадів лише один вийшов більш-менш вдалим — настільки, що Доріан на частку секунди здивовано підвів брову, оцінивши траєкторію мого клинка. Але це був лише короткий епізод: решту часу я безупинно, на межі людських можливостей, пішла в глухий захист.

М’язи розривалися від напруги. Ноги стали ватяними й почали погано слухатися, а кожна з двох катан тепер здавалася важкою чавунною булавою кілограмів під сто. Я дихала важко, збочено хриплячи, і трималася лише на чистій упертості та знаннях Богині, які пульсували в моїй свідомості.

Я навіть не зауважила тієї фатальної миті, коли ректор знайшов прогалину в моєму захисті. Холодна сталь його катани блискавкою ковзнула по моїй гомілці, розсікаючи тканину й шкіру. Гострий біль прошив ногу, і в той же момент я усвідомила дві речі: перша — я програла, бо на землю впала крапля моєї крові; друга — Доріан навіть у такому шаленому темпі спромігся філігранно вберегти мене. Він пройшовся лезом небезпечно близько до артерії, але не зачепив її.

Ноги остаточно відмовили, і я почала осідати на коліна. Затуманеним поглядом я встигла помітити, як ректор одним рухом жбурнув свої катани в простір — вони миттєво розчинилися в повітрі, — і в кілька широких стрибків опинився біля мене.

— Зараз, дівчинко, потерпи! Я віднесу тебе до цілителів! — швидко промовив він.

Ще падаючи, Доріан підхопив мене на руки й міцно притиснув свій темний сюртук до моєї рани, зупиняючи кров. Я й не помітила, коли він устиг його підхопити з землі.

— Я програла... Це все було марно... — згасла я, не в змозі більше стримувати сльози розпачу, що бризнули з очей.

І в цей момент над полігоном знову розлігся глибокий, величний голос Всесвіту:

«Бій зупинено через поранення адептки. Але Любомиля ар Нікій протрималася вісім хвилин та п'ятдесят чотири секунди. Умова дуелі передбачала часовий проміжок від сьомої до десятої хвилини. Отже, адептко, ви виграли цей поєдинок! І ще одне, Любаво... До швидкої зустрічі. Сподіваюся, що мені ти не відмовиш. Я пишаюся тобою і вірю в тебе».

Я знову голосно схлипнула, ховаючи мокре від сліз обличчя на грудях ректора, і подумки відповіла Богині:

«Дякую... Вам неможливо відмовити».

Боковим поглядом я бачила, як до нас крізь залишки магічного бар'єра напролом біжать Ян та мої друзі.

— Любаво, що все це означає? — тихо, але з глибоким сум'яттям у голосі запитав ректор, міцніше притискаючи мене до себе, щоб зняти навантаження з пораненої ноги.

Я ледь помітно усміхнулася через сльози і, користуючись тим, що ми стоїмо близько, промуркотіла йому просто на вухо:

— Потерпіть, пане ректоре... Через три місяці ви дізнаєтеся те, що поки не відомо нікому іншому. Адже я можу вам довіряти?

Я відчула, як Доріан від мого шепоту виразно здригнувся, і це дало мені дивне, майже пустотливе задоволення — хоч трішки збила з нього цю бездоганну аристократичну зверхність.