Глава 4. Погляд з іншого боку (Максиміліян ар Некій)

Заграючи з Мальвією, я раптово відчув, як мій внутрішній дракон якось дивно й неспокійно завурчав.

«Невже він нарешті почав визнавати її драконесу?» — промайнула здогадка.

Пригортаючи цілительку до себе після нашої розмови, я серйозно замислився про наше спільне майбутнє.

І тут по палаті розлетівся болючий, наче від фізичного спазму, стогін. Ми миттєво обернулися й побачили Любомилю, яка різко сіла на ліжку. Вона розплющила очі, і я буквально завмер на місці. Не міг збагнути, чому вони такі глибокі, волошкові, неймовірно сині? Вони ж ніколи такими не були! Раніше в її погляді ховалася лише вічна заляканість та готовність зіщулитися від будь-якого гучного звуку, а зараз звідти на мене дивилася зовсім інша особистість — зібрана, гостра й дивовижно жива.

Ми їй щось говорили, ставили якісь запитання, але в ті хвилини я навіть власного голосу не чув. Розум працював на автопілоті, за звичкою видаючи інформацію суто навчального характеру, а сам я мов заворожений спостерігав, як ізсередини цієї дівчини пробивається дивне, яскраве й тепле світло. Воно м'якими золотавими відблисками ковзало по її блідій шкірі, осяювало пасма розпатланого волосся і змушувало мого дракона всередині піднімати голову й нетерпляче випускати ментальні іскри. Я ніяк не міг знайти відповіді, звідки воно береться і чому так сильно чіпляє.

Але зненацька все зникло — так само несподівано, як і з'явилося. Наче хтось грубо поставив глухий ментальний щит на всі мої відчуття.

Не розуміючи власного стану, я вже розвернувся до виходу, коли почув її поспішний голос:

— А ви не могли б провести мене до моєї кімнати? Адже я реально не пам’ятаю, де вона знаходиться, — скоромовкою проговорила Любомиля.

— І справді, ар Некій, проведіть адептку, — підтримала її Мальвія, — а в мене тут ще є деякі паперові справи.

Я лише здивовано переводив погляд з однієї дівчини на іншу, намагаючись вгамувати хаос у думках.

— Ну добре, ідіть за мною, — врешті промовив я, відчиняючи двері та пропускаючи адептку вперед до коридору.

А вона замість того, щоб упевнено крокувати до житлового корпусу, раптом хитнулася і почала непритомніти. У цю саму секунду в мені прокинувся дикий порив: шалено захотілося підхопити це тендітне дитя на руки, міцно притиснути до себе і сховати від усього світу.

Я жорстко придушив цей поклик, абсолютно не розуміючи його природи, і просто вчасно підхопив дівчину під руки, не давши їй впасти. Мої пальці стиснули її тонкі плечі, і крізь тканину форменної сукні пробилося дивовижне, майже обпікаюче тепло. У повітрі на мить спалахнув тонкий, ледь вловимий аромат — не густий феромонний шлейф драконеси, а чистий, свіжий запах озону та польових трав після грози. Моя власна магія на секунду здетонувала, відгукуючись відголоском під шкірою.

— Адептко Любомиле, ви як?! — стривожено запитав її.

— Ой… Наче все добре, хоча голова ще трохи паморочиться, — тихо промовила Любомиля, а в моїй душі від звуку її голосу мов чарівна музика заграла.

«Та що, в біса, зі мною коїться?! Поводжуся, наче зелений закоханий юнак. У неї ж навіть дракониці немає, вона пуста!» — подумки вилаяв я себе.

— Спирайтеся на мою руку та ходімо помаленьку до вашої кімнати, — скомандував я уголос.

Проводячи адептку, я всю дорогу сушив собі голову: чому вона так розхвилювала, так розворушила мого звіра? Ні відповідного запаху, ні магії дракона від неї не чути, а на душі все одно неспокійно.

«Можливо, це просто емоційні відголоски після спілкування з Мальвією та думок про майбутній шлюб», — зрештою вирішив я і трохи заспокоївся.

Попрощавшись із Любомилею біля її дверей, я вирішив завітати до їдальні. В Академії магістри та весь інший викладацький склад приймали їжу за столами, розташованими на спеціальному другому поверсі-балконі. Особливість цього місця полягала в тому, що ми чудово бачили всіх адептів у залі, а вони нас — ні крізь замасковані чарами скляні панелі. Я навіть припускаю, що першокурсники взагалі не здогадувалися про існування цього балкона. Проходили ми туди через потаємні двері, які сканували ауру викладачів.

Пройшовши на балкон, я зайняв свій улюблений столик біля поручнів, з якого було зручно спостерігати за порядком. Вечеряючи, я помітив, як до зали увійшли Любомиля та інша наша першокурсниця — Мирослава. Я звик тримати курсантів у полі зору, тож ліниво повів поглядом далі. Майже всі адепти вже зібралися, аж ось почувся гучний гомін біля входу.

«О, згадай лихо, то й з'явиться», — пробурмотів я, дивлячись на юрбу випускників.

Девід та Міліус майже одразу відокремилися від своєї компанії й попрямували прямо до столика дівчат. Про щось розмовляли, і раптом Любомиля різко підвелася, збираючись піти. Міліус грубо вхопив її за руку… а от те, що сталося в наступну мить, я навіть не одразу збагнув. Ми з магістрами побачили короткий, блискавичний «політ» кремезного випускника і його подальше феєричне приземлення спиною на кам'яну підлогу.

«Не зрозумів… — щиро здивувався я, аж виделку відклав. — Як це вона його?!»

Як викладач тактичної підготовки, я не міг не оцінити цей рух. Ніякої паніки, жодного суєтливого кроку. Вона блискавично змістила центр ваги, використала інерцію ривка самого Міліуса, провела ідеальний важіль ліктя й жорстко кинула двометрового верзилу через стегно. Це був відпрацьований до автоматизму рефлекс професійного бійця, а не переляканої адептки.