Глава 3. Перші перемоги та фатальна помилка

Далі все відбувалося виключно на моїх спортивних інстинктах. Подавшись корпусом трохи назад і різко прогнувшись, я перекинула цього нахабу через себе.

Важке тіло Міліуса з гучним гуркотом гепнулося на кам'яну підлогу, і з його грудей вирвалося хрипке «ух!», ніби з пробитого м'яча.

Класичний кидок із прогином із вільної боротьби — прийом, який дозволяє ефектно укласти на лопатки суперника, що значно важчий за тебе. На земних змаганнях я часто його застосовувала, тож тіло зреагувало автоматично.

— Ти хто такий, щоб вказувати мені, що робити? — випрямившись, холодно запитала я.

Навколо запала мертва тиша. Чути було лише, як десь у кутку з дзенькотом упала на тарілку чиясь вилка. Озирнувшись, я помітила, що вся їдальня остовпіло витріщилася на мене. Адепти навіть жувати перестали.

— Та ти точно не цілителька… — приголомшено промовив Давід, який стояв поруч із поверженим другом. — Ти бойовик! Але що це за прийом такий? Я ніколи подібного не бачив. Мене, до речі, звати Давід, а цей невдаха на підлозі — Міліус. А тебе як величати? 

— Мене звати Любомиля, — спокійно відповіла я й одразу повернулася до дівчини, демонструючи всім виглядом, що розмову закінчено. — Ходімо, Міро. Нам завтра рано вставати.

Я взяла розгублену рудоволосу сусідку за руку й потягнула до виходу. Проходячи повз старшокурсників, я почула розпачливе бурмотіння Міліуса, який усе ще намагався підвестися з підлоги, дезінфікуючи долонями забитий бік:

— Давіде… Як таке взагалі можливо? Вона ж така маленька, тендітна… Як вона змогла перекинути мене через себе?!

— Не знаю, Міліусе, — тихо відповів йому друг. — Але мені здається, що ми про цю першокурсницю ще не раз почуємо. — Побачимо, як вона завтра витримає ранкову руханку нашого декана. І чи буде вона тоді такою сміливою…

Далі мені вже чути не було — ми швидко залишили їдальню й невдовзі дісталися своєї кімнати. Міра впевнено почимчикувала до крайнього ліжка і з видихом упала на подушку.

«Ага, значить, інше ліжко точно моє», — зафіксувала я.

— Ух ти! Як ти це зробила?! Це ж треба так… — Міра нарешті знайшла дар мови.

— Все, пригальмуй, у мене голова розколюється від емоцій, — поморщилася я. — Давай про це поговоримо вже завтра. Краще підкажи, де у нас тут можна помитися?

— Ось ці двері поруч, — показала Міра.

Зайшовши до ванної, я швидко змила з себе залишки земного дня й лягла в ліжко. Натягуючи ковдру до підборіддя, тихо прошепотіла сусідці:

— На добраніч.

— На добраніч, Міло, — відгукнулася вона.

Заснула я миттєво, без жодних сновидінь. Проте ранкове пробудження виявилося надто гучним і безжальним. Простір кімнати прорізав різкий, пронизливий звук магічного гонгу.

— Що за ґвалт?! — підскочила я на ліжку.

— О, це наша фірмова ранкова побудка, її транслюють суто для бойового факультету, — Міра вже на ходу натягувала штани й заплітала косу. — Збирайся швидше! Якщо запізнимося на шикування, Максиміліян влаштує нам таке «свято», що кісток не зберемо.

— Боже, як рано… — сонно пробурмотіла я, розглядаючи тренувальну форму. На диво, вона виявилася дуже зручною, еластичною і нагадувала якісний земний спортивний костюм.

Ми щодуху вибігли на плац Академії й прилаштувалися до строю передостанніми. Свіже ранкове повітря, просякнуте ароматом хвої та легкою озонною димкою від магічного купола, трохи прояснило голову. Оглядаючи свій курс, я здивувалася: на кожному потоці навчалося трохи більше двадцяти адептів — досить компактні групи.

На плац впевненим, хижим кроком вийшов наш декан. Його темний тренувальний камзол ідеально підкреслював широкі плечі, а проникливі очі, здавалося, сканували кожного з нас наскрізь.

— Добрий ранок, адепти, — голосно промовив Максиміліян, і від його оксамитового голосу, в якому виразно відчувалися владні нотки, залишки сну миттєво вивітрилися з голови. — Сьогодні за планом у нас п'ятнадцять кіл навколо території Академії, потім парні розминочні бої хвилин на десять, і після цього всі вільні. Шикуйтеся по двоє! Стартуєте парами, і на фініш маєте прибігти теж разом. Починає перший курс, закінчують випускники. А вам, мої дорогенькі старшокурсники, щоб життя не здавалося надто солодким, я підготував невелике ускладнення.

Магістр зледатіло клацнув пальцями, і на руках та ногах випускників з'явилися важкі чорні браслети-обважнювачі.

— Ну ні-і-і… — хором стомлено загуділи старші курси.

— Аякже. Вперед! — усміхнувся декан.

І ми побігли. Я, звісно ж, тримала темп поруч із сусідкою. Бачачи, що Міра з перших секунд рванула вперед на повну силу, я притримала її за лікоть:

— Не поспішай! Розподіляй сили. Давай помаленьку, з наростаючим темпом. І дихай, Міро, дихай! Вдих через ніс, видих через рот. Якщо збиваєшся — починай мені щось розповідати, так легеням буде легше адаптуватися. Темп будемо нарощувати з кожним колом, а на останньому викладемося на максимум. Побігли, Вогнику!

— О… А як ти мене назвала? — важко дихаючи, посміхнулася руда.

— Вогником. Бо ти така ж яскрава, палка і невловима. А мене, коли ми наодинці, можеш називати Любавою — мені це ім'я значно ближче до душі.