Глава 2. Пробудження та перші кроки

Повертаючись до тями, я вирішила не розплющувати очей і прислухатися. Поруч точилася тиха розмова декана бойового факультету та цілительки:

— Мальвіє, ну як вона? — запитав чоловік.

— Ти знаєш, Максе, дуже добре. Надиво добре, — заспокійливо відповіла жінка. — Скануючи її магічні потоки, я зафіксувала, що душа Любомилі нарешті надійно закріпилася в тілі. Вона ось-ось повинна опритомніти.

— Ну, добре те, що добре закінчується.

За кілька хвилин у кімнаті почувся якийсь шурхіт, а за ним — приглушений тихий сміх.

— Квіточко моя, чому ти пручаєшся? Ти ж так само, як і я, цього хочеш, — голос декана раптом зазвучав неймовірно ніжно, аж солодко, обволікаючи простір. — Що ти без пари, що я… Можливо, сама Доля говорить про те, що ми маємо бути разом? Мальвіє, квіточко моя…

Для них цей шепіт був ніжністю, але кожне його слово прошивало моє серце невидимими гострими стрілами. Біль був майже фізичним.

— Максе, ти ж чудово розумієш, нам залишилося почекати всього рік, — тихо зацикала на нього цілителька. — Якщо протягом року в нас із тобою не з'явиться істинна пара, тоді за згодою Старійшин ми з можемо стати в пару офіційно. І не раніше! Ми ж так довго чекали. Потерпимо ще трохи, і тоді будемо разом назавжди.

— Моя квіточка, розумашка, ти цілком права, — зітхнув він. — Хоча мій дракон, як і твоя дракониця, не визнають одне одного, але за рік, коли ми пройдемо ритуал єднання, їм доведеться змиритися. Проте ніхто ж не забороняє нам пестити одне одного зараз? Ходи до мене, Мальвіє…

Почувши це, я всередині аж похолола. В думках майнуло:

«Рік. Лише один рік! Якщо моя дракониця за цей час не прокинеться, ми з нею втратимо геть усе».

Я не встигла додумати, як моє нове тіло раптом викрутило від нестерпного спазму розчарування та ревнощів. Болючий стогін мимоволі вирвався з моїх грудей. Я різко сіла на ліжку, важко дихаючи.

«А Богиня ж попереджала, що буде важко. Ех, Любо, будемо боротися за своє щастя. Тільки от як…»

Щойно почувши мій стогін, парочка миттєво відірвалася одне від одного. Неймовірно, але в ту ж секунду мені фізично стало легше дихати. Ух, магічний зв'язок у дії.

— Адептко Любомиле, як ви себе почуваєте? — поспіхом запитала цілителька, поправляючи комірець мантії.

— Зараз уже дуже добре, — відповіла я, намагаючись, щоб мій голос звучав максимально природно. — Я хочу повернутися до своєї кімнати. Відчуваю, що хочу туди, але зовсім не знаю, де вона розташована. Що взагалі зі мною сталося? — навмисно розгублено промовила я, кліпаючи очима.

А сама крадькома розглядала чоловіка. Ех, декан у реальності виявився ще кращим, ніж у дзеркалі Феофанії. Ну як у такого не закохатися? Де мої двадцять років?.. Ой, зачекайте, мені ж зараз і є майже двадцять! Ну що, декане, Любочка виходить на стежку війни за власне щастя. Ультрамаринчику, чекай на мене!

Я так глибоко занурилася у свої войовничі думки, що на кілька секунд геть випала з реальності й не чула, про що вони говорять.

— Любомиле, ви нас чуєте? — повернув мене до тями голос Мальвії.

— Ой, перепрошую, ні. Про що ви говорили?

— Ви можете вже завтра виходити на заняття, — повторив декан. — На щастя для вас, завтра за розкладом лише теорія. А післязавтра призначено церемонію призову зброї для тих адептів, які не змогли зробити цього відразу під час вступу. Тож вам, Любомиле, дуже пощастило, що ви змогли прокинутися заздалегідь. Післязавтра відбудеться перше тренування зі своєю зброєю та адаптація її під ваші стихії. А нагадайте, які саме у вас стихії?

— Ой… Я не пам'ятаю, — слухняно відіграла я свою легенду про втрату пам'яті.

— Ну добре, якщо я не помиляюся, у вас земля і дуже слабо виражена вода, — задумливо промовив декан, згадуючи документи адептки.

На це мені залишилося лише безпорадно знизати плечима.

— Ну все, ар Некій, залиште адептку у спокої, — втрутилася цілителька.— Нехай Любомиля йде відпочивати у свою кімнату. Вже вечір за вікном, а завтра їй на навчання.

— Ваша правда, — погодився Ян.

«Буду називати свого декана подумки саме Яном, — вирішила я. — Бо Максиміліян — надто довго, а Макс — гидко, аж згадувати противно після почутого».

Декан повернувся і вже збирався вийти з палати, але я просто не могла відпустити його так легко. Потрібно діяти!

— А ви не могли б мене провести до кімнати? — скоромовкою випалила я, дивлячись на нього найневиннішим поглядом, на який була здатна. — Адже я реально не пам'ятаю, де вона розташована.

— І справді, ар Некій, проведіть адептку, — підтримала Мальвія, — а в мене тут ще є паперові справи.

— Добре, ідіть за мною, — коротко кивнув Ян, відчиняючи двері та пропускаючи мене вперед у коридор.

Тільки-но я переступила поріг лазарету, на мене нарешті повною мірою накотилося усвідомлення: я потрапила. Потрапила так потрапила!

Коридор Академії виявився просто неймовірним: просторий, прикрашений величними колонадами та химерними магічними барельєфами по карнизу. Але розгледіти всю цю архітектурну красу мені докладно не вдалося. Від різкого руху та великої кількості емоцій у голові раптово сильно запаморочилося. Ноги стали ватяними, і я почала повільно осідати на підлогу.