Пролог. Угода з Богинею Трьох Світів

Зневіра — це така штука, яка з’їдає, вбиває тебе зсередини. Вона підступно огортає і сіє своє насіння в самісінькій душі. Ех, і це вам говорить заклятий оптиміст — людина, яка раніше з легкістю переносила всі негаразди. Просто якось так сталося, що все і зразу. Дім, робота…

Ех, Любочка, Любочка… Точніше, вже тривалий час Любов Петрівна. У свої сорок шість років я мала все. Улюблену роботу — вела шкільний гурток із вільної боротьби, а також мала приватних учнів. Так-так, вам не почулося. А на додачу я ще й майстер спорту зі стрільби з лука.

Для своїх років, без зайвої скромності, виглядала я шикарно. При зрості метр п'ятдесят вісім маю ідеальну вагу, милі, дещо лялькові риси обличчя та довгу косу кольору зрілої пшениці. Дивлячись на мене, ніхто не давав мені мого віку і ніхто не вірив, що ця тендітна жінка може за себе постояти.

Як такої родини у мене не було. Батьки живуть за кордоном, ми не спілкуємося — якось так склалося. Вони взяли мене з дитячого будинку, бо своїх дітей не мали. Усю свою любов віддавали мені. Оскільки я росла дуже енергійною дитиною, мене віддали в спортивні секції: спочатку була вільна боротьба, басейн, а пізніше додалася ще й стрільба з лука.

А потім усе різко змінилося. Через десять років Бог послав моїм батькам близнят — хлопчика та дівчинку, Матвійка та Марічку. Мама дуже важко переносила вагітність, але добре те, що добре закінчується. Стрілка їхньої батьківської любові перехилилась на користь брата з сестрою. Та навіть тоді зневіра не підступала, я прийняла все як належить.

Вона не здолала мене й тоді, коли батьки повідомили, що виїжджають із близнятами за кордон на постійне місце проживання, але без мене. І тоді, коли я довго не могла влаштуватися бодай на якусь роботу. І коли хлопець, із яким ми тривалий час зустрічалися, пішов, так нічого й не пояснивши. В усіх цих ситуаціях я постійно повторювала собі: «Завтра буде краще!» — і з посмішкою крокувала по життю.

Але сьогодні вона, ця зневіра, вчепилася в мене мертвою хваткою. Так, що аж дихати важко від розпачу. Все за класикою жанру: на роботі скасували заняття, тому додому я повернулася раніше, ніж зазвичай. А там мій чоловік, із яким ми прожили у шлюбі шістнадцять років і який, здавалося, душі в мені не чув, підтримував у всьому і був моїм всесвітом... зраджував мені з іншою. Я не стала нічого слухати — просто пішла з дому.

І ось я йду центральним парком, не помічаючи нічого навколо, повністю занурена в думки: «Любо, чому так сталося? Чому в мене все життя шкереберть? Невже причина в мені? Я завжди намагалася всім догодити: батькам, коли мовчки прийняла їхній вибір; чоловікові, коли він говорив, що діти в нашій сім'ї будуть зайвими. Я ж, по суті, у свої сорок шість років і не жила…»

За цими роздумами я й не помітила, як вийшла на проїжджу частину. Останнє, що зафіксувала свідомість — страшний скрегіт шин і сліпуче яскраве світло. Поринаючи в забуття, я встигла подумати: «Невже це кінець? Не хочу так. Я хочу жити!» — ніби душа щосили прокричала в порожнечу.

То був не кінець.

Виринаючи із забуття, я помітила, що стою у світлому приміщенні без вікон та дверей. Як таке взагалі можливо? Навпроти мене височіли три великі дзеркала. Не встигнувши все доладно роздивитися, я різко повернулася на звук голосу:

— Любо, ти кажеш, що хочеш жити, попри всі перипетії.

Обернувшись, я побачила жінку неймовірної краси. Я не художниця, але скажу так: переді мною стояло створіння, виліплене за найвищими канонами досконалості. Найперше, що заворожувало в ній — це мигдалеподібні очі глибокого, неймовірного синього кольору. Маленький правильний ніс, пухкі губи ніжно-рожевого відтінку. Синяво-чорне волосся було заплетене в хитромудру косу-корону, в якій, наче зорі на нічному небі, поблискували коштовні камені. Одягнена вона була в білосніжну сукню до підлоги, що повністю ховала ноги. Приталені рукава витончено розширювалися від ліктя до зап'ясть, прикрашених безліччю різноманітних браслетів — їх було так багато, що годі й полічити. Більше жодних прикрас на жінці не було.

— Ну що, все роздивилася? — добродушно посміхнулася вона. — А тепер поговоримо. Мене звати Феофана. Я — богиня трьох світів. Любо, твій рідний світ не належить мені, але крик твоєї душі був настільки сильним, що я зуміла перетягнути тебе до себе.

— А де я? — приголомшено запитала я богиню.

— Зараз ми перебуваємо в Межисвітті. Саме звідси я можу одночасно спостерігати за своїми володіннями. У кожному з цих трьох світів є свої боги, які, своєю чергою, підпорядковані мені.

— Але навіщо я вам? — спантеличено схилила голову я.

— У мене до тебе, Любо, є дуже цікава пропозиція.