Епілог. Частина третя

Ларс повернувся до своїх апартаментів, що зустріли його тишею. Усе, що сталося на плацу, здавалося сном — безумним, нестримним, але надто реальним, щоб бути маренням.

Двері тихо прочинилися, і в покої зайшов його камердинер. Він приніс випрасуваний святковий одяг — білосніжну сорочку, темно-синій костюм, камзол якого був оздоблений срібною вишивкою, і плащ із тонкої парчі.

Ларс освіжився й повільно переодягнувся. 

Коли він застібав останню застібку, у двері постукали знову.

— Увійдіть, — кинув він.

На порозі стояв принц Армін — підтягнутий, урочистий, у святковій формі Ортансу.

— Ваша величносте, — мовив він з усмішкою. — Королева просить вас приєднатися до бенкету. Дозвольте провести вас.

— Дякую, принце.

Вони рушили разом коридорами палацу. Мармурові підлоги, ліхтарі в золотих тримачах, гобелени з історії королівства — усе тут промовляло про силу й порядок. Ларс ішов поруч із Арміном, і не міг не відзначити, наскільки юнак схожий рисами обличчя на Рамію. Ті ж виразні скули, той самий вигин губ, той самий впевнений погляд. Тільки очі — темно-сірі, мов грозове небо перед бурею.

Боги... — майнула думка. — Як дивно...

Двері бенкетного залу відчинилися.

Вогні сотень свічок відбивалися у кришталевих люстрах. На довгих столах стояли блюда з фруктами, запеченим м’ясом, золотистими хлібами і невідомими Ларсу наїдками, і повітря було напоєне ароматом спецій, вина і квітів. По обидва боки сиділи вельможі, воєначальники, жриці, та всі ті, хто мав честь бути запрошеним.

Залом прокотився урочистий звук сурм і герольд промовив:

— Імператор Амарканду Ілларій! Принц Армін Ортанський!

Люди підвелися в привітанні, і залу наповнив шаноблий гомін.

Принц провів Ларса до голови столу, де стояли два високі стільці, прикрашені гербами Ортансу.

— Сідайте, Ваша Величносте, — мовив він, — це місце для вас.

Ларс на мить спинився, розуміючи, хто має сидіти поруч.

Принц додав м’яко:

— Це наш звичай. Почесний гість сидить біля королеви.

Ларс повільно сів. Армін зайняв місце поруч, збоку.

Музика стихла, і знову пролунав голос герольда:

— Принцеса Лорейн Ортанська!

У зал увійшла крихітна дівчинка — років чотирьох або п’яти. Вона тримала за руку няньку, що вела її з гідністю, властивою придворній. На дівчинці була сукня з рожевого шовку, прикрашена рюшами і бантиками, а на голівці — маленька діадема. Волосся — м’яке, чорняве, з ледь помітними хвилями. Але найбільше вражали її очі — темно-карі, живі, повні розуму й цікавості.

Дівчинка оглядала зал, поки не побачила Ларса.

І раптом її обличчя осяяла щира, дитяча усмішка. Дівчинка зраділа — і легко махнула йому ручкою.

Ларс завмер.

Няньку він упізнав одразу — це була Міра, колишня служниця Агати Блеріс. Вона зникла разом із Рамією.

Міра зустріла його погляд і ледь-ледь кивнула, мов визнаючи: так, він не помиляється.

Принцеса сіла навпроти брата, поруч із нянькою. Її великі очі продовжували вивчати Ларса, наче вона знала його все життя.

Її обличчя… Де він його бачив? Так, на картині, де придворний художник зобразив його самого у такому ж віці.

І тоді — у його пам’яті щось клацнуло.

Спогади хлинули потоком:

Давня угода про шлюб із донькою короля сусідньої держави.

Брудне дівча на полігоні, що метає ножі точніше за чоловіків.

Рятівниця, що врятувала його в Канкуні.

Найманиця, що прийшла служити гільдії і знала про артефакт.

Рамія, яка досконало володіла придворним етикетом, танцювала з грацією принцеси і говорила мовою дворян.

Рамія, яку охороняли і слухалися нащадки драконячої крові

Рамія, що знала, що він принц Іларій і завжди мовчала про своє минуле.

І він раптом згадав: Ізірська долина. Лист королеви Міріан.

Її слова про сина.

Сина. Якого вона не могла народити від іншого чоловіка. Як він не подумав про це тоді? Діти драконів народжуються тільки після заручин або шлюбу. 

А тепер — дочка.

П’ять років відтоді, як Рамія зникла.

П’ятнадцять — від Канкуни, де вона врятувала йому життя.

 Армінові чотирнадцять…

Лорейн — чотири…

Жрець зі своїм каменем, який скоріш за все чатував поблизу, щоб закріпити давно підписаний договір.

Усе стало на місця.

Біля нього за столом — його мужній син і красуня донечка.

Його родина, про яку він не знав.

Святі пращури…

Його дружина була поруч увесь цей час — під різними іменами, в різних ролях, але завжди — поруч.

Вона народила його дітей, виховала їх без нього.

А він… він пропонував їй стати коханкою, щоб зраджувати їй же самій.

Ларс відчув, як у грудях стискається щось пекуче. Рамія покарала його — холодно і жорстоко.

Він не бачив, як народжуються його діти. Не чув їхнього першого слова. Не тримав їх на руках, не вчив сина тримати меч, не подарував дочці першу ляльку.

Він не був поруч, коли вони плакали, коли сміялися, коли робили перші кроки. Ці миті назавжди втрачені. “Я ріс без батька!" — пригадав він гіркі слова принца.

І тепер він сидить у її домі, у палаці, який вона збудувала, поруч із дітьми, яких він ніколи не обіймав.

Перед очима все пливло.

Світло факелів танцювало, мов відблиски минулого.

І тільки одна думка билася в його свідомості, боляче, невблаганно:

“Чому ти не сказала мені, хто ти, Раміє?" 

Герольд ударив жезлом об підлогу, і в залі настала тиша.

Гомін стих, музика урвалася на півноті. Усі підвелися.

— Її Величність, королева Міріан Ортанська! — пролунало під склепіннями, і кожне слово вдаряло у серце Ларса, немов удар кинджала.

Двері відчинилися — повільно, урочисто, і крізь них увійшла Вона, у сріблясто-білій сукні, в королівській мантії, вишитій знаком сонця й дракона, із діамантовою діадемою на голові. Світло від сотень свічок мерехтіло на її волоссі, що спадало важкими темними хвилями. Вона йшла легко, повільно, кожен її рух був точний, спокійний, величний.