Епілог. Частина друга

Надвечір поле битви ще парувало від крові й диму. Вітер гойдав порвані прапори, важкий запах попелу й заліза стояв у повітрі.

Солдати знімали обладунки, збирали поранених, гасили вогнища й мовчки дивилися на спалені пагорби — свідків страшної перемоги.

Ларс стояв осторонь, на схилі, з обвітреним обличчям і мовчазною гордістю в очах.

Битву виграно — але серце його билося зовсім від іншої радості.

Його погляд раз у раз повертався туди, де між ортанськими лучницями скакала вершниця на білосніжній кобилі — його Рамія.

На ній був бойовий плащ, а на грудях кіраси сяяв ортанський герб.

Вона трималася рівно, спокійно, немов нічого не сталося. Лише один погляд — короткий, гострий, як вістря стріли, — ковзнув у його бік. І все. Вона відвернулася, прийнявши від когось колчан, і рушила до своїх.

Він не посмів підійти. Ще ні.

Коли вечір опустився на табір, до імператора прибув молодий вершник у багатій броні. Розшитий сріблом блакитний плащ розвівався за його спиною.

Він був зовсім юним, але в поставі й погляді вже читалася врівноваженість досвідченого воїна.

Вершник зістрибнув з коня й уклонився.

— Імператоре Ілларію, — мовив чітко. — Я — принц Армін Ортанський, командувач експедиційного війська. Маю честь привітати вас із перемогою.

Ларс усміхнувся й поклав руку хлопцеві на плече.

— Це я маю честь, принце. Ваше військо прийшло, коли в наших серцях майже згасла надія. Ви врятували нас.

Армін скромно схилив голову.

— Ми лише виконали прохання про допомогу, — він трохи завагався. — Моя мати, королева Міріан, просила передати вам запрошення.

— Запрошення?

— Так, Ваша Величносте. Вона буде рада прийняти вас у Ізірській долині. Відтоді як Ізір став першою столицею Ортансу там зібрані найкращі лікарі — вони допоможуть вашим пораненим.

Ларс на мить замислився. Його погляд мимоволі знайшов серед натовпу Рамію,

і серце вкотре здригнулося.

— Передайте своїй королеві, — мовив він нарешті, — що імператор Амарканду з вдячністю приймає її запрошення. Нашим людям потрібен відпочинок… І я не відмовлюся від нагоди побачити Ізір — колись скромне поселення, тепер серце вашого королівства.

Армін усміхнувся:

— Мати буде рада це почути, Ваша Величносте. Ми підготуємо для вас усе необхідне.

Ларс дивився на юнака й на мить позаздрив королеві Міріан. Не довго думаючи, вигукнув:

— Ваш батько, мабуть, пишається вами!

Очі принца блиснули, а губи стиснулися у вузьку смужку.

— Я ріс без батька, імператоре, — промовив він, і в його голосі Ларс почув приховану образу.

Повисла незручна пауза. Потім принц посміхнувся, і Ларсу здалося, що це посміхається Рамія.

— Побачимося, імператоре! — Армін вскочив на коня й поскакав до свого війська.

А Ларс ще довго стояв біля вогнища, дивлячись, як іскри підіймаються в нічне небо. Навколо лунали кроки, зітхання, віддалений спів воїнів, що дякували богам за життя.

А в його думках знов і знов поставав образ — Рамія, у плащі лучниці, з холодним поглядом і гербом Ортанса на грудях.

«Чому ти тут, серед них?» — питав він подумки.

«Що змусило тебе поїхати настільки далеко від мене?»

До Ізіру вони дісталися наступного дня опівдні.

Дорога пролягала між зеленими пагорбами, всіяними дикими маками, і звідти вже було видно, як у долині блищать білі стіни міста.

П’ять років тому це було лише невелике поселення рибалок, а тепер Ізір піднімався, мов перлина на березі моря — з мармуровими вежами, кам’яними арками й садами, що тяглися до самого палацу.

Той стояв на узвишші, ніби сторож над долиною. Центральна частина й одне крило вже були завершені — світлі фасади, оздоблені різьбленням, відбивали сонце золотавими відблисками. Навколо — широкі плаци, де тренувалися лучниці, строїлися загони, а неподалік гудів величезний ринок.

Ларс, дивлячись на це, не міг повірити, що все це виросло так швидко.

Ізір дихав життям, силою, ладом.

Йому надали апартаменти в східному крилі палацу.

Коли він підійшов до вікна, то побачив унизу плац — і серце його спинилося.

Серед лучниць стояла Рамія. Вона щось жваво пояснювала, рухаючи руками, сміючись. Її постать була легкою, впевненою — вона виглядала цілком на своєму місці.

Ларс відчув, як у грудях піднялося хвилювання, майже дитяче. Не думаючи ні про статус, ні про свиту, він просто кинувся вниз сходами, перетинаючи двір і галереї.

Він швидко вийшов на плац і гукнув:

— Раміє!

Вона почула, повільно повернулася, злегка звела брову й примружилася.

— Чим я заслужила таку честь, що сам імператор Амарканду звертається до простої найманиці? — її голос лунав холодно, але очі виблискували.

Ларс не відповів. Він підійшов ближче, узяв її за руку й став на коліно перед нею — просто посеред плацу, серед десятків здивованих очей.

— Раміє, якщо в твоєму серці ще жевріє хоч іскра кохання до мене, прошу — стань моєю дружиною.

На плаці стало тихо. Тільки вітер шелестів прапорами.

Рамія здригнулася, але швидко опанувала себе. Вона вирвала руку й іронічно засміялася:

— Ви, мабуть, перетомилися, імператоре.

Та Ларс не зупинився. Він знову схопив її за руку й притиснув долоню до свого гарячого обличчя.

— Я знаю, ти ображена… Але всі ці роки я думав лише про тебе. Я жив твоїм образом. Я так кохаю тебе, що мені не потрібна жодна жінка світу, крім тебе!

Позаду пролунало заохочення — хтось із лучниць тихо шепнув:

— Погоджуйтесь, поки не передумав!

Рамія глянула на Ларса — і в її погляді промайнуло щось схоже на ніжність, але лише на мить.

— А як же королева Міріан? — холодно спитала вона. — Ваша дружина?

Ззаду хтось розсміявся.

— Королева Міріан має чудового сина й цілком щаслива без мене, — спокійно відповів Ларс.

— І доньку! — вигукнула якась лучниця.