Епілог. Частина перша

Ларс постійно думав про Рамію, але відкладав зустріч. Він сподіваючись, що вона все обміркує, її холодний розум візьме верх над гарячим серцем, і вони знайдуть спільне рішення. Лише коли нарешті зібрався її провідати — дізнався, що маєток Блерісів порожній.

За ті дні він встиг відправити лист до королеви Міріан. У ньому визнавав договір чинним, але повідомив, що Ізірська долина втрачена. Він писав, що це не має великого значення, адже з народженням їхнього спадкоємця Ортанс та Амарканд об’єднаються і це важливіше за якийсь клапоть землі. 

Коли Ларс дізнався про зникнення Рамії, перша думка була — вона вирушила до Ізірської долини.

І він не помилився — Мак і Дір підтвердили цю версію. Тоді йому здавалося, що так навіть краще. Рамії, мабуть, потрібен час, щоб усе осмислити. Потім він приїде до неї, і вони помиряться. Бо вона кохає його. І він кохає її.

Минуло два місяці. З Ортансу надійшла відповідь.

Королева Міріан писала, що щиро рада дізнатися, що Ілларій вижив після тієї страшної різні і привітала його зі вступом на імперський престол.

Та далі вона зазначила, що вважала його мертвим, а тому її доля пішла іншим шляхом. Вона зустріла коханого чоловіка і має від нього сина.

Також Міріан повідомляла, що її королівство нещодавно купило Ізірську долину, — той самий “клапоть землі”, який імператор так легковажно подарував своїй коханці.

«У моральному і етичному плані, — писала вона, — ми з Вами тепер квити».

Ларс довго дивився на цей лист. Перечитував знову і знову, ніби сподіваючись, що слова зміняться.

Але ні — чорнило не брехало.

Ізірська долина перейшла під владу льодяних драконів.

Рамія зникла.

А він — не знав навіть, де її шукати.

Він питав Мака і Діра, куди вона подалася.

Ті відповідали ухильно: мовляв, усе, що знають — вона відбула до Ізірської долини.

На питання про її рід і походження Мак тихо зітхнув:

— Вона сирота, мій імператоре. І давно сама собі пані.

Ларс посилав гінців у Хелібек, Марішкани, Срібленці — скрізь, де вона б могла з’явитися.

Та всі сліди губилися.

І тоді він зрозумів, що втратив її.

Туга повільно оплутала серце.

Тільки тепер Ларс відчув, якою могутньою була його любов. Відчув тоді, коли вже не міг її торкнутися.

Щоб заглушити хоч трохи біль, який тепер був постійним його супутником, він занурився у справи держави.

Під його рукою Амарканд поступово виходив із кризи.

З руїн і безладдя постала нова, сильна держава.

Так минуло чотири довгі роки.

Та спокій і мир в Амарканді тривав недовго.

Біда насунулася з боку Брейна — держави нащадків земляних драконів. Родичі Ксавія не пробачили його смерті й рушили війною на Амарканд.

Цілий рік тривали жорстокі кровопролитні бої.

Амаркандці хоробро тримали оборону. Мак і Дір стали генералами — твердими, мов сталь, що гартувалася в полум’ї битв.

І ось — вирішальна січ.

Біля кордону Ізірської долини, серед пороху, диму й дзвону мечів, Ларс зрозумів: вони програють. Загін, яким командував він та Мак відбився від основного війська, і ворог майже замкнув його у кільце.

— Невже це кінець, Маку? — промовив він, крізь гуркіт бою.

І саме тоді вдалині пролунали сигнальні горни.

На горизонті здійнялася хмара пилу — наближалося військо з невідомими прапорами.

— Хто це? — здивовано запитав Ларс.

— Підмога! — вигукнув Мак, і в його очах спалахнула надія.

Військо сунуло все ближче, і серед незнайомих стягів раптом замайоріли прапори Амарканду.

— Я нічого не розумію, — прошепотів Ларс.

— Це ортанці! — крикнув Мак. — Я просив їх про допомогу, і вони відгукнулися!

Битва знову спалахнула з новою силою.

Ортанці билися вправно, мов єдина машина, а їхні лави — свіжі, дисципліновані — переважили ворога.

За добу разом з амаркандцями вони розгромили армію Брейна вщент.

Коли битву було виграно, Ларс дізнався, що військом Ортансу відважно керує чотирнадцятирічний юнак — принц Армін, син королеви Міріан.

Та ще більше він здивувався, коли серед лучниць, що стріляли з пагорба, побачив всадницю на білосніжній кобилі.

Її рухи були знайомі до болю.

Сонце ковзнуло по смоляних пасмах волосся, що вибилося з-під шлему.

Вона повернулася обличчям до нього — і світ зупинився.

Рамія.

Серце Ларса пропустило удар.

Вона була тут,  поруч — жива, справжня, не мара, яка не раз вижалася йому у снах.