-60- Зізнання

Травень добігав кінця. Сонце у безхмарній блакиті вже по-літньому припікало. Все цвіло і буяло у розкішній зелені. Але Ларс цього не помічав. Він працював майже без сну — радники, зустрічі, листи, безкінечні скарги, підписи, накази. Але щойно він залишався сам — думки поверталися до Рамії. Її сміх, запах шкіри, очі, в яких він бачив себе іншим — не імператором, не воїном, просто чоловіком. Кожна їхня зустріч перетворювалася на бурю пристрасті, ніби обидва знали — наступного разу може й не бути.

Рамія ж усе частіше ловила себе на тому, що погладжує живіт. Їй ставало страшно: скоро все стане помітно. А Ларс… досі не сказав їй жодного слова про шлюб.

Коли він знову приїхав до неї, після чергової ночі, наповненої ніжністю й невгамовним коханням, вона вирішила заговорити. Ларс саме одягнувся, щоб як і завжди повернутися до палацу.

— Ларсе, — почала тихо, загортаючись у простирадло, — мені іноді здається, що я просто твоя полонянка. Я вже два місяці сиджу тут, у маєтку Блерісів, і тільки те й роблю, що чекаю на тебе. Хотілося б побачити світло сонця десь поза цими стінами.

Він підійшов до неї і лагідно обійняв:

— То, може, варто поїхати в Ізірську долину? Вона вже фактично твоя земля. Ти можеш почати розбудову держави — герцогства чи навіть королівства, якщо забажаєш.

Рамія завмерла. Це було зовсім не те, чого вона чекала.

— Ти… про державу, а я — про нас, — сказала вона м’яко, але з відтінком болю. — Хіба ти не розумієш?

Він відчув, як у грудях щось стислося.

— Рамія…

— Ні, — вона не дала йому договорити. — Я не прошу трону чи титулу. Я прошу лише… щоби ти зробив те, що мав зробити давно.

Мовчанка повисла між ними. Він дивився на неї, ніби шукав вихід, але в голові гуло. І тоді, замість звичного самовладання, з нього вирвалося:

— Я не можу зробити тобі пропозицію, Раміє… Я… я вже одружений.

Її очі спалахнули, як від удару.

— Що?

Він опустив голову.

— Шістнадцять років тому, коли я ще був хлопцем, мої батьки уклали договір із королівством Ортанс. Мій шлюб з принцесою Міріан став частиною політичної угоди.

— І ти мовчав? — її голос затремтів. — Мовчав, коли клявся мені у вірності, коли торкався мене, коли називав коханою?!

— Послухай мене! — він схопив Рамію за руки. — Це не мій вибір! Я бачив принцесу лише раз, коли їй було років дванадцять! Вона, крім відрази, нічого в мене не викликала, але нас пов’язує договір. А ти — все, що має для мене сенс!

Вона вирвала руки, відвернулася.

— І все ж, спадкоємець має бути, правда ж? — гірко всміхнулася. — Це обов’язок імператора. Міріан народить тобі дитину, і все буде гаразд… Династія врятована, честь збережена. А я? Ким стану я? 

— Не кажи так, — він знову простягнув руки до неї. — Ми можемо бути разом, навіть якщо… навіть якщо офіційно — ні.

Рамія розсміялася. Гірко, з надривом.

— Тобто мені залишається лише місце коханки? Фаворитки, яку тримають подалі від двору? Ти житимеш із дружиною в палаці, а до мене приїжджатимеш, коли стане нудно?

— Це не так! — вигукнув Ларс. — Я кохаю тебе!

— Тоді доведи, — холодно сказала вона. — Напиши своїй принцесі. Скажи їй правду. Розірви цей проклятий договір.

Він зітхнув і повільно провів долонею по обличчю.

— Я не можу. Якщо в нас із нею народиться син… тоді Амарканд і Ортанс об’єднаються. Це — пророцтво. І, можливо, єдиний шлях до миру.

Рамія мовчала. Її серце повільно стискалося, ніби з нього вичавлювали всю кров.

— Тепер я все зрозуміла, — сказала вона нарешті. — Тобі політика дорожча за мене.

Вона відійшла, накинула халат і показала Ларсу на двері.

— Іди.

— Рамія, не гарячкуй… — він зробив крок до неї. — Дай мені час, я щось придумаю, ми будемо бачитися частіше, ти переїдеш до палацу…

— Іди, Ларсе, я не хочу тебе бачити! — повторила вона, і голос її зірвався.

Він ще мить стояв, не рухаючись, потім мовчки вийшов.

Коли за ним зачинилися двері, Рамія опустилася на підлогу. Спершу вона сміялася — голосно, безтямно, як божевільна. А потім вибухнула плачем.

Ще затемна вона наказала Мірі пакувати речі. Потім розбудила друзів і пояснила ситуацію.

— Мак, Дір — залишайтеся тут. Служіть Ілларію. Якщо йому колись справді буде потрібна допомога — у справі життя і смерті, — ви знаєте, де мене шукати. В інших випадках… не смійте навіть згадувати моє ім’я при ньому.

Чоловіки стиснули губи і кивнули. Їхні очі були сумні, але без запитань.

Гору й Норману вона кинула коротко:

— Нам тут більше нема чого робити. Повертаємося додому.

Місто ще спало, коли в подвір’ї Блерісів пролунав тупіт коней. У повітрі стояв запах мокрого каменю після нічної зливи, і навіть світанок, здавалося, не хотів здіймати повіки над цим днем.

Рамія стояла посеред двору у звичному одязі найманиці з мечем при боці і з батьківським луком за спиною, який подарував їй Ларс. Обличчя її було спокійне, але під спокоєм клубочився вихор почуттів: розпач, образа, сором, гнів і те безглузде кохання, яке ще не встигло померти.

Слуги метушилися біля воза, вкладаючи останні речі, а Мак і Дір стояли поруч, прощаючись з побратимами та Рамією.

— Леді Раміє, дозвольте мені поїхати з вами, — сором’язливо попросила Міра.

— Ні, — глухо промовила Рамія і відразу ж уточнила, побачивши, як на очі дівчини накотилися сльози:

— Якщо ти поїдеш, то не зможеш більше повернутися до Амарканду, побачити рідних.

Дівчина благально склала руки.

Рамія посміхнулася і погодилася. Міра збігала в маєток і за мить вийшла з дорожнім саквояжем.

— Бачу, ти підготувалася!

— Так! — радісно вигукнула служниця і забралася на воза. 

— По конях! — скомандувала Рамія і з легкістю заскочила в сідло. Сніжка задоволено пирхнула.

Мак і Дір визвалися провести друзів до виїзду з Маракену.

Коли колона рушила, Рамія не обернулася. Нехай все лишається десь за спиною — не місто, а сама історія її кохання, спалена до попелу.