-58- Після коронації

Рамія ще довго блукала в натовпі. Крики, сміх, радісний гомін — десь у далині співала флейта. Народ святкував. Ім’я нового імператора звучало всюди — на базарах, у шинках, навіть на дахах. А вона йшла вузькими вуличками, і кожен крок луною віддавався у грудях.

Вітер підняв край її простої сукні, закружляв кілька пелюсток — і одразу ж поніс їх далі. Вона дивилася, як вони летять, і думала, що, мабуть, саме так виглядає її життя — віднесене вітром.

Коли нарешті повернулася додому, в передпокої панувала тиша. Слуги боялися дивитися їй у вічі — знали ж бо, що запрошення не прийшло.

Рамія вийшла у сад. На кам’яній лаві ще лежала книга, яку вона читала напередодні. Вона відкрила її навмання, і погляд упав на рядки:

«І навіть якщо доля розведе вас різними шляхами — не кляніться забути. Бо серце пам’ятає те, що розум намагається стерти».

Її губи злегка здригнулися в тіні посмішки.

— Хіба ж його забудеш, — прошепотіла вона.

Рамія відкинула книгу й поринула у свої думки. Ніч опустилася на місто, і небо всіяли зорі — такі самі, як тієї ночі, коли Ларс востаннє торкався її обличчя.

Над палацом вибухнули феєрверки. Столиця продовжувала святкувати коронацію нового імператора.

Наступного вечора у дворі спинилася знайома карета.

Серце Рамії закалатало. Вона вибігла назустріч і, побачивши Ларса на порозі, завмерла — у світлі ліхтарів він здавався ще вищим, ще вродливішим, ніж зазвичай, а в очах тліло щось нове — вогонь рішучості, змішаний із тінню влади.

— Ларсе... — лише й прошепотіла вона.

Він ніжно обійняв її, і вони пройшли до маєтку. Залишившись наодинці, Ларс простягнув їй пергамент, скріплений золотою печаткою.

— Це тобі. Дарча на Ізірську долину. Віднині це незалежна земля. Такою була твоя умова, і я дотримав слова.

Рамія торкнулася документа тремтячими пальцями.

— Ти... справді це виконав?

— Звісно. Я ж обіцяв.

Вона підняла на нього погляд, у якому змішалися подив і ніжність.

— Але... чому ж ти не запросив мене на коронацію? — запитала тихо, немов боялася почути відповідь.

Ларс підійшов ближче й узяв її за руку:

— Раміє, зрозумій правильно: ще вчора ти не належала до кола тих пихатих вельмож, і це могло б викликати розмови, — він торкнувся її щоки. — Крім того, там ще багато посіпак Ксавія. Я не можу ризикувати твоїм життям.

Він говорив спокійно, впевнено, і в його голосі не було фальші.

Серце найманиці раптом сповнилося теплом. Всі образи, сумніви, біль — розтанули, мов сніг під весняним сонцем.

— Ти про все подумав, — прошепотіла вона, а в її очах з’явилися сльози.

— Про тебе — перш за все, — відповів він.

Вона кинулася йому на груди, і він обійняв її міцно, як тоді, коли боявся втратити. Їхні губи зустрілися у поцілунку прощення. Ця ніч знову стала їхньою. Вона була сповнена шепоту, подихів, поцілунків, тремтіння і безмовних обіцянок. Але коли перші промені торкнулися вікна, Ларс уже одягав камзол.

— Вибач, люба, у мене повно справ, мушу йти — сказав він, цілуючи її в скроню. — Я повернуся, щойно зможу.

Рамія лише кивнула, не наважуючись його затримувати.

Так минув місяць.

Її друзів Ларс теж запросив до палацу, оскільки гарних воїнів не вистачало. Чоловіки були раді зайнятися справою, адже їм уже набридло вештатися без діла. Вони забрали з маєтку Скорика своїх коней, а також Сніжку Рамії — і тепер почувалися геть вільно.

Лола завершила свій термін служби і, тримаючи в руках дорожній саквояж, прощалася з Рамією.

— Я мушу знайти сестру, — сказала вона рішуче, потім дістала з кишені лист, складений вчетверо, і простягнула найманиці.

— Це запрошення у Карімські пустоші. Написано велінською, тож можеш без перешкод приїхати до нас погостювати.

— Дякую, у моїх землях теж будуть тобі раді, — підморгнула їй найманиця.

Ян, не приховуючи хвилювання, підійшов до Рамії.

— Дозволь мені поїхати з нею. Ти ж знаєш, я не можу залишити Лолу саму.

Рамія глянула на них обох — молодих, закоханих, сповнених надій. Усміхнулася сумно, але щиро.

— Їдьте. І нехай у вас усе вдасться. Сподіваюся, Лоло, ми ще побачимося.

Та коли двері за ними зачинилися, тиша, що оселилася в домі, накрила Рамію з головою.

Ларс усе рідше з’являвся.

Він приходив, коли вже смеркало, і залишався лише до світанку. Його дотики були гарячими, слова — ніжними, але в погляді все частіше жевріла втома.

Він не питав, як вона живе, не розповідав нічого про свої справи, тільки посміхався і казав:

— Я кохаю тебе, Раміє.

І вона вірила. Щоразу.

Навіть тоді, коли серце починало підказувати: любов — це вже не полум’я, а вугілля, яке вони обережно роздмухують, аби не помітити, що вогонь згасає.