-57- День коронації

Після поховання Ларс наказав зібрати всіх можновладців у палаці, щоб заслухати їхні звіти. Велика зала наповнилася гомоном — зібралися генерали, вельможі, радники. Лола сиділа поруч із Кларком Блерісом, який тимчасово виконував обов’язки нового секретаря. Її уважний погляд ковзав залом, ловлячи найменші зміни на обличчях присутніх. Для стороннього вона могла здаватися лише помічницею поважного айра, та насправді її завдання було набагато серйознішим.

Під непомітними рухами пальців ховалися знаки — система, яку вони з Ларсом відпрацювали ще в дорозі. Короткий дотик до скроні означав «бреше», рух зап’ястям — «половина правди», рука, стиснута в кулак, — «гідний довіри». Крім того, Лола занотовувала важливі деталі про кожного, хто звітував.
Ларс говорив спокійно, без гніву й пафосу, та його очі час від часу ковзали на Лолу, вловлюючи сигнали. Так він поступово окреслював коло довіри, відділяючи тих, хто справді прагнув служити імперії, від тих, хто звик наживатися на своїй посаді й тепер був незадоволений новим порядком.

Коли збори добігли кінця, генерал Дібре попросив слова.
— Ваша Світлосте, — сказав він, злегка схилившись. — Під час огляду тіла покійного імператора при ньому було знайдено кілька речей.
Він розгорнув оксамитову хустину й виклав на стіл амулет проти ментального впливу, важку в’язку ключів та славнозвісний перстень.
Ларс подякував і поклав усе до кишені.

Залишившись із Блерісом наодинці, він розгорнув переклад давнього манускрипту, який Лола зробила ще вранці. Пробігши очима рядки, насупився.
— Що там? — поцікавився айр Кларк.
— Та якась маячня!
— Можна глянути? — простягнув руку Блеріс.
Ларс передав йому аркуш.
Айр повільно прочитав уголос:

 «І зустрінуться Лід та Полум’я,
І не буде ненависті та ворожнечі між ними.
І танцюватимуть вони у прадавньому танці.
І не розтопить полум’я лід, і лід не розіллється водою на полум’я.
І не буде нерівності, і не буде зверхності.
І з’єднаються вони в ритуалі древньому, як саме людство.
І отримають вони колишню могутність і радість велику.
І змовчить Земля, і змовчить Вітер, бо не їм вирішувати.»

— Схоже на пророцтво, але про що саме йдеться — не розумію, — промовив Ларс зрештою. — Лола сказала, що манускрипту багато століть, і, можливо, воно пов’язане з карою драконів.
— Полум’я, лід, земля, вітер — це стихії, а отже, клани, — замислено мовив Блеріс. — Оскільки війна почалася через конфлікт Вогняних та Льодяних, саме їм відведено головну роль у пророцтві.
Може, це має стосунок до поїздки твоїх батьків у землі Льодяних? Згадай, адже то був безпрецедентний випадок — після стількох віків ворожнечі імператор Амарканду вирушив до ворога на переговори!
— Та нічого я не пам’ятаю, крім того, що мені нав’язували якесь страшне й невиховане дівчисько, — буркнув Ларс. — У ті роки я мало переймався політикою чи справами імперії. Мріяв якнайшвидше вибратися звідти. Дрібний поміщик з Амарканду жив тоді краще, ніж їхній король. Ніякої краси, ніякої витонченості — звичайні дерев’яні будинки, простий одяг: ні шовку, ні парчі, ні прикрас. Зате всі озброєні до зубів: чоловіки, жінки, навіть діти. Не країна — а суцільна армія.

— При Ахтанію мали бути папери, договори. Ви ж поверталися — отже, до чогось таки домовилися, — міркував Блеріс.
Ларс склав переклад і сховав його у тубус разом із манускриптом.
— Можливо. Але зараз важливіше, щоб мене не вбили, як Ксавія. Спершу наведу лад у структурі влади, а потім доберемося й до його архівів, якщо такі існують.
— Ключі, які тобі передав генерал… — натякнув Блеріс.
— Так. Тепер би ще знайти двері, які вони відкривають, — сумно посміхнувся Ларс. — Мені катастрофічно не вистачає людей. Учора я послав гінця у Срібленці, аби управляючі з помічниками терміново прибули до столиці.
— Я й сам дивувався, навіщо ти там тримав стільки дармоїдів, — усміхнувся Блеріс. — На фабриках і так були директор та бухгалтери.
— Так, Кларку, я готував своїх фінансистів наперед. А ще надіслав запрошення панові Берліку з дружиною. Саме його бачу на посаді секретаря. Сподіваюся, він погодиться.
— І що робитимеш із висновками Лоли?
— Чекатиму коронації. Нехай щурі розслабляться й гадають, що я проковтнув їхню брехню. Хай залишаються на своїх місцях — завтра ще потрібно суд пережити.
— Я вже наказав посилити контроль на воротах міста, — доповів айр Блеріс. — До кожного посту приставлено твоїх людей.
— Чудово. Бо система охорони Маракену нікуди не годиться. Ми ж шастали туди-сюди, як заманеться. Таке враження, що вартові просто відбувають службу.
— Це, між іншим, зіграло нам на руку, — примружився Кларк.
Ларс посміхнувся кутиком губ.
— Так. Але тепер настане нова епоха. Побувавши на самому дні, я знаю всі можливі й неможливі схеми. І дуже скоро всьому цьому настане кінець.

За справами Ларс не мав часу приїхати до Рамії. Він працював до глибокої ночі, поки не заснув просто за столом.

Того вечора Рамія з нетерпінням чекала на нього. Години минали, свічки догоряли, запалювалися нові — а він усе не приходив.
Натомість під’їхала карета з палацу. Служки занесли до маєтку скрині з її речами. Попрощавшись, поїхали. Рамія сподівалася, що, може, серед речей буде хоч короткий лист від Ларса. Але — ні.

Наступні два дні вона чекала знову. Та Ларс не з’явився.

У місті тим часом кипіли приготування до коронації.
Гінці розносили запрошення до кожного знатного дому. У маєтку Блерісів панувала метушня: слуги прасували одяг, Міра віддавала настанови. З самого ранку Рамія вибирала сукню. Запрошення вона так і не отримала. Та, можливо, Ларс пришле по неї карету — не може ж такого бути, щоб він її не запросив! Вони стільки всього пережили разом.
Тож у піднесеному настрої вона чепурилася. З дзеркала на неї дивилася справжня принцеса: ніжно-зелена сукня з шовку та невагомого шифону, прикрашена золотою вишивкою й розсипом дрібних діамантів, — мов краплі роси, що впали на орнамент із листя й квітів. У тон — смарагдові черевички й гарнітур із золота та смарагдів.
За пів години до початку церемонії, Рамія зрозуміла: карета не приїде. Її не бажали бачити серед знаті.
Ледь стримавши сльози, найманиця швидко скинула розкішний одяг та прикраси,  одягла просту сукню городянки, яку завбачливо придбала днями, і вибігла на вулицю.
До храму її, звісно, не пустять, але вона встигне бодай побачити, як Ларс виходитиме після коронації.
Проштовхавшись крізь натовп, вона зупинилася просто навпроти золотих дверей.