-56- Поховання

Перші промені сонця пробивалися крізь мереживо фіранок, малюючи на стінах золотаві візерунки.

Рамія прокинулася першою. Вона лежала нерухомо, вдивляючись у спокійне обличчя Ларса. У цьому чоловікові, який спав поруч, вона більше не бачила гарячого воїна, що кидався в бій без страху. Перед нею був імператор, який прийняв на себе тягар влади.

Вона легенько торкнулася його плеча.

— Ларсе, — прошепотіла.

Він відкрив очі, злегка усміхнувся, а потім повільно підвівся.

— Уже ранок?

— Так, тобі потрібно поспішати до палацу, — відповіла вона, сідаючи поруч.

Він глянув на неї довго, вдячно.

— Хотів би я залишитися тут… але не можу. Я сам обрав таке життя.

Вона усміхнулася, хоча в очах блиснуло вологе світло.

— А я обрала тебе, — тихо промовила Рамія.

Ларс одягнувся, накинув на плечі темний камзол, і перш ніж піти, торкнувся губами її чола.

— Увечері я повернуся.

— Я чекатиму, — відповіла вона, і в очах її горіло безмежне кохання.

Після сніданку Ларс разом із Лолою та подружжям Блерісів зібралися до палацу.

Охоронці вивели з підвалу злочинців, яких потрібно було конвоювати до імперської темниці.

— Ларсе! — гукнув принца Норман. — Ось, візьми.

Він простягнув йому тубус, який вони поцупили зі скарбниці.

Ларс відкрив його й розгорнув пергамент, але текст був написаний мовою, якої він не знав.

Лола зазирнула через плече принца і вигукнула:

— О, це ж древня велінська!

— Зможеш перекласти?

— Так, але мені потрібно трохи часу.

— Гаразд. Як тільки прибудемо до палацу, одразу цим займись.

Ларс поклав пергамент назад у тубус і передав його Лолі.

Велінка благоговійно взяла древній манускрипт і сховала до свого ридикюля.

Попрощавшись із Рамією та її вірними друзями, колишні спільники покинули маєток.

— Що будемо робити? — запитав Гор.

— А тобі аби не сидіти без діла! — буркнув Мак. — Нарешті вихідний! Я б зараз скористався хазяйською ванною, вимився й одяг виправ.

— Слушна ідея, — підтримав Ян.

— Отже, хлопці! — усміхнулася Рамія. — Займайте всі ванні кімнати й приводьте себе до ладу. Раз нам тут жити — влаштуймося якнайзручніше.

Вона покликала служницю:

— Міро, мені потрібна якась із твоїх теплих суконь та жакет. Хочу сходити подивитися на поховання.

— Але так, щоб вас не впізнали, — кмітливо додала дівчина. — У мене є гарна косинка, щоб сховати волосся.

— Чудово, неси. І від сьогодні ти серед слуг — за старшу. Накажи загріти воду для хлопців, випрати їхній одяг і почисти плащі зі взуттям.

— Буде виконано, леді!

— Ходімо зі мною, я видам тобі гроші. Перевір, яких продуктів бракує в підвалі, і купи все необхідне. У будинку п’ять чоловіків — м’яса замовляй побільше.

Міра аж розцвіла від такої довіри. Отримавши десять золотих, дівчина з ентузіазмом кинулася виконувати розпорядження.

Через півтори години Рамія у супроводі охоронців стояла серед натовпу й дивилася на траурну процесію.

День видався сірим і холодним, неначе саме небо не могло вирішити, чи варто плакати за померлим імператором.

Над Амаркандом висів туман, його молочна пелена огортала шпилі палацу, ніби намагаючись приховати церемонію від очей світу.

Розкішну труну з тілом імператора везли на низькій повозці, прикрашеній квітковими гірляндами. Лунав передзвін дзвонів — як годиться при імператорських похованнях.

Рамія проводжала повозку поглядом і подумала, що ще вчора могла стати імператрицею. Вона вдихнула свіже повітря й прошепотіла:

— Прощавай, Ксавіє… Ти був моїм ворогом, навіть не знаючи про це.

Людей зібралося багато, але натовп стояв мовчазний, байдужий. Ніхто не плакав. Дехто дивився з цікавістю, дехто — з прихованим полегшенням. Усі знали, скільки крові, сліз і зламаних доль коштувало правління Ксавія.

У Саду Вічного Суму процесія зупинилася. Біля свіжовикопаної могили, мов кам’яні, застигли почесна варта та служителі храму.

— Хай імператор спочине в мирі, — глухо виголосив головний жрець, підносячи руку.

З натовпу долинуло кілька сухих «Хай буде так», але більшість промовчала.

Ларс стояв поруч із генералом Дібре та подружжям Блерісів. Він був одягнений у темний, скромний одяг. На обличчі — ні тіні показного жалю. Він стояв рівно, дивився просто вперед, як і личить імператору.

Коли жрець закінчив молитву, Ларс ступив уперед і промовив без пафосу:

— Мій дядько був правителем складних часів. І хоча його методи були жорсткими, імперія вистояла. Тепер ми маємо зробити так, щоб вона знову процвітала — не страхом, а довірою.

Ці слова народ зустрів схвальним гулом. Хтось вигукнув:

— Так говорить справжній імператор!

Знать і сановники спостерігали мовчки, але між ними вже відчувалася напруга — новий правитель означав новий порядок.

Коли труну опустили в землю, ніхто не кинув жмені землі — навіть найближчі посіпаки Ксавія. Лише жрець, виконуючи обряд, сипонув три пригорщі.

Ларс коротко схилив голову. Для нього це був не просто кінець правління Ксавія — це був кінець його юності.

Тепер він остаточно став тим, ким доля веліла йому бути.

Повертаючись до палацу, він подумки промовив:

«Я не буду таким, як ти, дядьку.

Але я зроблю те, чого ти не зміг — дам людям віру в краще майбутнє».