-54.2- Промова

Гул на площі почав поволі стихати, а натовп — розходитися. Міцні чоловіки розбили шибеницю й забрали деревину з собою. Ларс зібрав біля себе своїх людей із маєтку Скорика, щоб рушити до палацу.

Раптом він відчув, як земля під ногами похитнулася. Від адреналіну й напруження він не помічав утоми, але тепер тіло нагадало про себе — боліло все.

Голова паморочилася, руки тремтіли, під ребрами нудило від голоду. Всі ці дні він майже не їв. Охоронці, що приносили їжу, демонстративно висипали її на підлогу перед ним і зловтішно приказували, що, коли він зголодніє, лизатиме кашу, мов бродячий пес.

Один із людей Ларса обережно наблизився.

— Ваша світлосте, за рогом чекає карета — там є чистий одяг, вода і дещо з їжі. Ваша леді потурбувалася.

Ларс кивнув, не кажучи ні слова. Його виснажене обличчя здавалося старшим на десять років. Очі блищали — не від радості, а від того, що він тримався лише силою волі.

Коли Ларс ступив до карети, поранення в нозі знову нагадало про себе пекучим болем. Він стиснув зуби, щоб не видати стогін.

У вікні, осяяні весняним сонцем, повільно пропливали вулиці Маракену.

Ларс обтер руки та обличчя, переодягнувся у свіжу білу сорочку й темний вишуканий костюм. А коли перекусив соковитим м’ясним пирогом — відчув себе значно краще.

Треба зізнатися, що він і досі був шокований тим, як обернулася його доля, і розумів, що всім цим завдячує Рамії. Ця жінка зробила неймовірне. Вона врятувала його на Туманських островах, погодилася на його авантюру, не дала стекти кров’ю в темниці, організувала його звільнення, безкровну революцію — і фактично привела його до влади!

Ще вночі він, зморений, у закривавленому одязі лежав у моторошній холодній темниці, а тепер володів цілою імперією.

Коли карета прибула до палацу, велика брама вже була відчинена. На плацу перед парадним входом вишикувалися охоронці; деяких із них Ларс пізнав — ті миттю опустили очі додолу. Начальник охорони, не чекаючи відповідного моменту, заприсягнувся у вірності майбутньому імператорові.

— Працюйте, — відмахнувся від нього Ларс. — Нехай ваші підлеглі й надалі виконують свою роботу. Пізніше зустрінемось — і я внесу деякі корективи.

Начальник охорони зітхнув із полегшенням: про його звільнення не йшлося, тож він отримав чудову нагоду вислужитися.

Ларс зі своїми людьми зайшов до палацу. Пройшовши довгим коридором, він зупинився перед тронною залою — двері в неї були гостинно відчинені.

Усе це — велич, позолота, холод мармуру — тепер належало йому.

Дивно, але він не відчував себе господарем, лише чужинцем, який випадково опинився в чужому замку.

Ларс повільно зайшов до зали, торкнувся пальцями холодного трону.

Скільки крові за всі віки пролито за це місце… скільки страждань.

Він не сів. Не міг. Не зараз.

Вихопивши поглядом слугу, він наказав організувати зустріч знатних гостей у банкетній залі — там, де ще залишилося все, приготовлене до весільного частування.

Коли хлопець побіг виконувати перше доручення майбутнього імператора, Ларс разом зі своїми озброєними до зубів людьми попрямував до призначеного місця.

Коли він зі своїм ескортом увійшов до зали, офіціанти в подиві застигли. Дехто впізнав у ньому найманого робітника кухні.

— Приберіть весільну атрибутику, зараз тут буде важлива нарада! — холодно наказав Ларс.

Подавальники отямилися й хутко взялися до роботи.

— Торт — це надміру. Винесіть його й розділіть між обслугою та охороною палацу.

Двоє чоловіків швидко викотили за двері величезний п’ятиярусний торт із фігурками наречених на маківці.

Ларс сів на чолі столу й став чекати; поруч розмістилися його вірні люди.

Першим, хто прибув на нараду, був генерал Кантор Дібре. Він підійшов до Ларса й доповів:

— Ваша світлосте, тіло імператора вже перенесено до каплиці. Чекаю на ваші подальші розпорядження.

Ларс повільно кивнув.

— Займайте будь-яке вільне місце. Після наради вся столиця має дізнатися, що завтра відбудеться прощання.

Кантор вклонився й присів біля одного з охоронців.

Протягом години прибули сановники, представники знаті, генерали. Несміливо зайшли до банкетної зали тридцять громадян, яких вибрав народ.

Деякі з них були одягнені надто просто й соромилися свого вигляду. Вони знітилися й налякано ховалися за спинами заможніших товаришів.

Ларс це помітив. Він підвівся, щоб його краще було видно, і промовив:

— Радий бачити представників нашого славного Маракену. Будь ласка, не тушуйтеся — сідайте до столу.

І коли ті зайняли свої місця, Ларс звернувся до всіх:

— День був важким, тому прошу всіх розділити зі мною трапезу, а потім я дещо маю вам сказати.

Усі погодилися з таким рішенням і взялися до їжі.

Коли Ларс наситився, він встав, обвів поглядом присутніх і зрозумів, що друзів серед них у нього немає, але сподівався, що й ворогів поки теж.

«На трибуні людей було значно більше», — подумав він.

Всі принишкли й відклали столові прибори.

Ларс витримав паузу й нарешті заговорив:

— Сьогодні ви почули багато правди й переконалися, що я — принц Ілларій. Я хотів, щоб над моїм дядьком Ксавієм відбувся чесний і справедливий суд, але доля розпорядилася інакше. Його вбили. Генерал Кантор Дібре вказав на ймовірну вбивцю. Зараз її розшукують. Боги свідки — я не бажав Ксавію смерті, у мене до нього було занадто багато запитань.

Голос Ларса лунав рівно, хоч усередині все стискалося.

— Багато хто з вас знає, — продовжив він, — що я, за заповітом мого батька, є прямим правонаступником трону. Відтоді як я вижив після падіння у бурхливу річку, я робив усе, щоб одного дня постати перед вами й забрати те, що мені належить за правом народження.

Кілька людей схвально кивнули, але серед знаті прокотилося ледь чутне шепотіння. Дехто з них уже міркував, як завоювати прихильність майбутнього володаря.