-52- Останнє бажання

Ксавій сидів на ліжку — все ще збуджений, але водночас збентежений. Він уперше за довгий час відчув себе не імператором, а звичайним чоловіком, який утратив контроль. І йому це сподобалося. Потираючи зап’ястки, де залишилися сліди від шовкових мотузок, він прокручував у голові свою реакцію. Його обличчя освітила самовдоволена усмішка. Ксавій почувався так, наче щойно виграв небезпечну гру, і головний приз — його власна наречена.

Він піднявся з ліжка і пішов до ванної кімнати, насвистуючи знайомий мотив. Швидко прийняв душ, накинув чорний халат і вийшов у вітальню. Лінивою ходою підійшов до крісла, де сиділа Рамія.

— Зізнаюся, люба, такого ранку в мене ще не було, — промовив він, наближаючись. — Ти вмієш дивувати.

— Приємно чути, що хоч іноді я здатна вас вразити, — відповіла Рамія спокійно, але в її очах блиснув небезпечний вогонь.

Він засміявся, узяв її за підборіддя й нахилився ближче:

— Не злись, левице. Мені подобається твоя вдача. Мабуть, саме тому я в тебе закохався.

— Цікаве у вас уявлення про кохання, — гірко мовила найманиця.

Ксавій лише знизав плечима:

— Кохання, влада, пристрасть — усе це дає одне й те саме відчуття: ейфорію, коли отримуєш бажане, і розпач, коли втрачаєш. У будь-якому разі сьогодні ти перемогла. Хочеш, щоб я вибачився?

Рамія глибше вдихнула, вдала усмішку і тихо відповіла:

— Навіщо? Пройде час — і все повториться. Але раз ви лев, а я ваша левиця, то в нашому прайді не місце іншим кішкам. Я б воліла про ваші походеньки не дізнаватися.

Ксавій гмикнув і криво посміхнувся. Він узяв її руку й поцілував:

— Обіцяю, у майбутньому в тебе не буде причин для хвилювання, — сказав, не відпускаючи долоні.

— Раз так, я хочу скористатися своїм останнім бажанням.

— Цікаво, — звів брову Ксавій. — Що ж цього разу?

Рамія висмикнула руку, повільно підвелася й підійшла до вікна, з якого було видно Маракен. Її кроки луною відбивалися в тиші, немов удари серця.

— Я хочу виступити перед народом. У день нашого весілля. На центральній площі столиці, — промовила вона, вдивляючись у марево, що висіло над ранковим містом.

Ксавій здивовано звів брови.

— Ти? З промовою?

— Так, — спокійно відповіла вона. — Вважаю, що майбутня імператриця не повинна сидіти в тіні чоловіка. Я хочу говорити до свого народу. І показати, що віднині наша влада — не лише меч і податки, а ще й милосердя. У своїй промові я пообіцяю нову епоху для Амарканду: справедливість, допомогу тим, хто живе в злиднях, вірність тим, хто вірний нам.

— А-а-а, тепер розумію, — посміхнувся Ксавій. — Це буде чудова вистава перед стратою твого “кривдника”.

— Саме так, — тихо промовила Рамія, але в її очах спалахнув блиск, який імператор не розпізнав. — І нехай усі бачать, що в імперії працює правосуддя.

Ксавій розсміявся:

— Ти мене вражаєш, кохана. В тобі більше імператорської крові, ніж у половини моїх родичів. Гаразд, дозвіл маєш. Готуй свою промову — але не забудь, головним героєм цього дня маю бути я.

— О, я про це подбаю, Ваша Величносте, — тихо відповіла Рамія, схиливши голову в удаваній покорі.

Та коли вона відвернулася, її губ торкнулася ледь помітна усмішка — холодна, мов клинок.

Вона вже знала, що саме скаже зі сцени.

І знала, що після її слів ніхто в Маракені більше не дивитиметься на імператора так, як раніше.