-49- Катівня

Сходи до підземелля були вузькі, вологі, з каменю, обточеного часом. На стінах тремтіли смолоскипи, кидаючи химерні тіні, схожі на чорних примар. Повітря пахло іржею, потом і кров’ю — важко, задушливо, так, що навіть дихати було боляче.

Рамія йшла позаду імператора, тримаючись гордо, хоч кожен крок луною відгукувався в грудях. Її руки були стиснуті, серце билося шалено — десь попереду він.

Ксавій кинув короткий погляд через плече:

— Якщо тобі стане зле — одразу скажеш. Тут не місце для ніжних дам.

— Не турбуйтеся, Ваша Величносте, — холодно відказала вона. — Я не знепритомнію від вигляду крові.

Вони зупинилися перед важкими дубовими дверима, укріпленими залізними смугами. Біля входу стояв вартовий із опущеним списом. Побачивши імператора, він одразу відчинив.

Серед мороку горіла лише одна лампа, кинута десь набік. Біля стіни, закутий у кайдани, сидів чоловік. Його голова була опущена, волосся сплутане, щоку перетинав глибокий синець. На нозі — груба перев’язка, промокла від крові.

— Підніми голову, — наказав Ксавій.

Полонений повільно підвів обличчя. Лампа ковзнула по знайомих рисах — і серце Рамії здригнулося. Ларс. Блідий, виснажений, але живий. Його погляд зустрівся з її — коротко, мов випадково, але в цих кількох секундах було все: біль, радість і попередження.

Рамія ледь стримала подих, щоб не видати себе.

— Це він? — спитала вона спокійно, схрестивши руки.

— Так. Той самий злодій, що назвав тебе самозванкою, — підтвердив Ксавій.

Ларс тихо засміявся:

— Самозванкою? А ви красуня, леді. Я б навіть закохався, та віддав своє серце іншій — чарівній блондинці.

"Артефакт у Нормана" , — відмітила про себе Рамія.

Імператор спалахнув:

— Як ти насмілився так говорити з  моєю нареченою і майбутньою імператрицею, псовий син!

Та Рамія кинула на нього короткий, владний погляд — і він замовк. Вона зробила крок уперед, повільно, мов хижак, що оцінює здобич.

— Ти маєш щось сказати на свій захист? — спитала вона тихо.

— На свій? Ні. А от тобі, крихітко, варто гарненько подумати, щоб не опинитися на моєму місці, — гірко всміхнувся Ларс.

— Досить! — рикнув Ксавій. — Тебе завтра стратять, а тіло викинуть у канаву!

Ларс перевів погляд на імператора. Його очі спалахнули вогнем, але він промовчав.

Рамія ледь нахилила голову, її погляд потемнів:

— Пам’ятаєте, Ваша Величносте, ви заборгували мені два бажання?

— Так, але до чого це зараз?

— Я бажаю сама вирішити долю цього злочинця. 

Ксавій вагався, та її голос звучав настільки владно, що він нарешті погодився:

— Тільки не проси про помилування.

— Ні, що Ви. Я хочу, щоб його стратили публічно — на центральній площі Маракену, в день нашого весілля. А зараз… нехай його огляне лікар. Він має дожити до цього дня і піднятися на шибеницю на власних ногах.

У підземеллі стало тихо. Лише вода ритмічно крапала зі склепіння.

— Але… — розгублено почав Ксавій.

— Ви погодилися. Таке моє бажання, — твердо нагадала Рамія.

— Звісно, люба. Це… непересічно. Цікаво й навіть хвилююче!

Імператор зиркнув на Ларса з презирством і повів наречену до виходу.

А коли двері зачинилися, Ларс тихо прошепотів у темряву:

— Що ж ти задумала, кохана…