-39- Утікачка

Лола вийшла до багатого кварталу, аж раптом піранув дощ. Масивний наплічник Рамії давив на плечі. Крім прикрас, велінка напхала туди свої зілля та інгредієнти. “А краще б поклала якусь їжу”, — бурчав голодний шлунок. "Так, так, тістечка і побільше, — погодилася голова, що нещадно тріщала після викиду ментальної енергії. Лола, що не звикла до бігу з перешкодами, надто швидко втомилася. Шкіряний тактичний костюм почав набиратися вологою. Рання весна зовсім не радувала теплом. Пронизливий холодний вітер забирався під крислатий капелюх, намагаючись зірвати його з голови. Велінка на мить пошкодувала, що не взяла плащ, але в її випадку він би тільки заважав. Потоптавшись з хвилину на місці, дівчина поплелася світ за очі, аби подалі відійти від замку. Вона домовилася з Рамією, що піде до занедби, в якій вони всі жили перед відбором, і там чекатиме. Найманиця ж знайде змогу передати Дірові, що мав знову заступити на нічне чергування, послання, і той якомога швидше прийде на допомогу велінці. Та вийшовши в місто, Лола запізно зрозуміла, що не знає дороги. Всі будинки та квартали їй здавалися однаковими, а вулиці плавно перетікали одна в одну. Розпач разом з голодом та холодом охопили дівчину. Гірше за все, що час від часу на горизонті вона помічала гвардійців і з останніх сил намагалася сховатися в безлюдних переулках, заплутуючись все більше.

Коли на місто вже спускалися сутінки, Лола потрапила в ремісничий квартал. Робітники один за одним почали закривати свої лавки і гомоніти про те, як добре піти додому і ситно повечеряти. Дівчина брела, давлячись слиною і вже не сподіваючись знайти прихисток на ніч. Раптом в далині вона побачила зграю шукачів Ксавія, які зайшли до одного з будинків. Серце велінки гепнулося в п’яти, а нерви затріпотіли, мов осикове листя від вітру. Лола збавила крок, прикидаючи, куди б шмигнути, аж тут на її плече лягла важка рука. Вона так злякалаля, що німий крик застряг в горлі, спазмом задавивши дихання. Інстинктивно обернулася і не повірила своїм очам — перед нею стояв Ян.

— Ти!!! — здивовано вигукнув найманець.

— Ти!!! Слава Праматері! — полегшено видихнула велінка. 

Вона кинулася чоловіку в обійми, і відчула, як останні сили покидають її разом зі свідомістю.

— Ей, ей, красуне, не час! — тихо прошепотів Ян, зтягуючи з дівочих плечей наплічник і закидаючи його собі на одне плече. — Треба вшиватися звідси!

Підхопивши напівпритомну Лолу під руку, він розвернув її в протилежний бік від гурту шукачів, але дівчина ледь переставляла ноги. Не придумавши нічого ліпшого, Ян притиснув дівчину до найближчої стіни і припав до її губ у пристрасному поцілунку. 

— М-м-м, — промугикала Лола, але нахабу не відштовхнула. 

Ян відсторонився сам, перевів подих і уважно подивився на здивовану дівчину.

— Вибачатись не буду, — зі смішинками в очах промовив він, — Бо давно це хотів зробити.

— Чому ж не зробив? 

Лола посміхнулася йому у відповідь, втому як рукою зняло.

— Боявся.

— А чому хотів?

— Бо кохаю тебе! Ось так! Нарешті я це сказав!

Ян не відривав погляду від обличчя велінки.

— О, всі святі! Яка ж я дурепа, я ж скільки тебе знаю, не могла прочитати твої думки!.. Але ж ти такий весь час холодний та байдужий, я і подумати не могла…

— Лоло! Я обов’язково дослухаю, але шукачі йдуть в нашу сторону! 

Ян схопив дівчину за руку і втягнув у перші ж двері, що прочинилися від натиску. Це була майстерня чоботаря.

— Ми зачинені, приходьте завтра, — промовив сивий, вироблений чоловік.

Ян дістав з кишені три золотих, кинув на стіл перед дідом і запитав:

— Тут є вихід, окрім входу?! 

Чоботар, не вірячи своєму щастю, швидко згріб монети до кишені засмальцьованого фартуха і показав викривленим пальцем на вузькі двері, що ховалися за сходами.

— Вийдете у двір, там в паркані є шпарина. За огорожою декілька рядів торгових складів.

— Дякую, отримаєш завтра в тричі більше, якщо скажеш гвардійцям, що нас не бачив, — проказав Ян і зник разом з Лолою за дверима.

Чоботар не підвів. Втікачам вдалося виграти трохи часу. Ян зняв з себе плащ накинув на Лолу і наказав:

— Закутайся! І капелюха насунь на лоба! Будеш вдавати мого п’яненького приятеля.

Лола не сперечаюсь виконала і зітхаючи пробурмртіла:

— Я б і справді чогось випила, а краще б поїла, бо здається помру з голоду. Мій магічний і фізичний резерви на нулі.

— Я так розумію запитувати, що сталося не на часі?

— Так, їсти хочу.

— Що ж, ходімо знайдемо якусь забігайлівку.

****

Трішки нагадаю, може хто забув: 1. Ян закохався в Лолу, ще з Срібленців (перша книга), коли почув, як вона співає. 

2. Веліни з ментальним даром не можуть читати думки людини, яка щиро їх кохає. Це теж з першої книги, приблизно в "Розповіді Лоли".