-47- Полювання

Ось готовий текст, відредагований для збереження динаміки, атмосферності та стилістичної виразності:

Рамія з Гором вже здолали половину шляху, коли вдалині запримітили одинокого вершника. Не зменшуючи швидкості, вони скорочували відстань до незнайомця.

— Це Мак! Горе, це Мак! — радісно вигукнула Рамія.

— Й справді! Святі пращури, драконяча морда! — пробасив чоловік і помахав вершникові.

Той підняв руку у відповідь. Зустрівшись на узбіччі, друзі спішилися й обнялися, наче не бачилися щонайменше місяць.

— Дайте води і щось поїсти, майже добу макової росинки в роті не було, — сівшим голосом попрохав Мак.

Рамія дістала пакунок, переданий Ларсом. Нашвидкуруч втамувавши спрагу й голод, найманець повідав про події, що сталися з моменту його розставання з Гором.

— Поїхали, мені потрібно все продумати, — мовила Рамія і заскочила на Сніжку. — Ларс обіцяв затримати караван, але ненадовго, тож не гаймо часу. Маку, десь за милю до згарища дай знак. Зупинимося й пропрацюємо план дій.

Чоловік ствердно кивнув і теж забрався в сідло: — Тільки вашого темпу мій коник не витримає. Це не Коржик, та й втомився трохи. Тож я поїду перший, а ви підлаштовуйтеся.

Він пришпорив коня і поскакав назустріч небезпеці. За мить його наздогнали спільники.

Підмерзла дорога, обрамлена з обох боків змішаним лісом, змією звивалася під кінськими копитами. Сонце вже пару годин як викотилося з зеніту і ліниво ковзало промінням по засніжених деревах. Одноманітний пейзаж навіював оманливий спокій, та вершники пильнували кожен звук і вдивлялися в далечінь настільки, наскільки їм дозволяли драконячі здібності.

Раптом Мак підняв руку, даючи знак зупинитися. Він спрямував коника в ліс, до невеликого яру, спішився і повів його за поводи. Рамія та Гор послідували за ним.

— Приїхали, — з цими словами Мак дістав карту і показав, де вони перебувають. — Ось скоро буде поворот на село і до помістя. На цій ділянці можуть стояти дозорні. Вони або викажуть себе і ми їх ліквідуємо, або зачаяться й донесуть Петеру. Це гірший варіант для нас.

Далі Мак провів пальцем по відгалуженню від сільської дороги: — Ось ця дорога веде до помістя, я сьогодні туди добрався лісом, але треба буде проїхати повз згарище. Скоріш за все, там чергують розбійники з місцевих. Також можемо нарватися на табір, який уже знявся з місця і невідомо куди рухається.

— Якесь осине гніздо! — прогарчав Гор.

— Стривайте, — вигукнула Рамія, уважно вдивляючись у карту. — Якщо ми з нашого місця поскачемо лісом по діагоналі, то безпечно виїдемо до роздоріжжя. Так, це займе більше часу, але ми опинимося в тилу дозорних, якщо вони там є.

— А далі куди? — запитав Мак.

— Ми маємо розділитися. Я і Гор поскачемо в помістя, а ти — в село. Треба якось підмінити отруйну траву. Як, ти казав, звуть доньку старости?

— Маніжа.

— Маєш з нею пересіктися, нам потрібен спільник. Тим паче, що Петер стратив її нареченого. Він разом із друзями висить у їхньому садку, тож хату знайдеш швидко.

— Звідки такі подробиці? — здивувався Мак, уявивши, як за небіжчиками шукатиме обійстя старости.

— Лола допитала хлопчаків, — відповів Гор.

— Ха, ця прудка відьма! Тоді все ясно! Вони хоч живі? Чи вона їх добила? — сердито спитав Мак.

— Це що за негатив, Маку? Я чогось не знаю? — піднявши одну брову, запитала з прихованою усмішкою Рамія.

— Та що там знати! Хотів до неї позалицятися, а вона на мене так глянула, що я від болю ледве не гигнув. Я б тричі перевірив цю відьму перед тим, як мати з нею справи!

— Я рада, що ти зізнався.

— То ти знала?! — обурено вигукнув Мак.

— Так, звісно, — найманиця пильно подивилася на друга й продовжила: — Лола має деякі ментальні здібності, але це таємниця, тож нікому не розповідайте.

— А Ларс знає? — запитав Гор.

— Ні. І не повинен знати!

— Навіть тааак? — протягнув Мак.

— Навіть так. А тобі має бути соромно, що залицяєшся до коханої Яна.

— Тож він не кує не меле! — образився Мак.

— Це не твоя справа! — жорстко мовила найманиця.

— Та добре, добре! Не дуже й то хотілося! Я краще змію поцілую, ніж ще полізу до цієї фурії! — пробурмотів горе-залицяльник.

Гор розсміявся: він уже теж переконався, що Лола — міцний горішок.

— А що з тими дітьми? — змінивши тему, допитувався Мак.

— усе добре з ними, нагодували й спати поклали. Їх залишать у корчмі, бо до наступного ранку вони не прокинуться, а як усе буде добре, батьки їх заберуть при нагоді.

— Як це до ранку? Відьма постаралася? — виплюнув Мак.

— Вона не відьма. Як виплутаємося з цього лайна — розкажу детальніше. А тепер — у дорогу!

Скорочуючи шлях до розгалуження, спільники певний час рухалися верхи, потім спішилися. Рамія приготувала лук зі стрілою і пішла вперед. Гор та Мак трималися на відстані.

Дозорних було двоє. З огляду на амуніцію — повстанці. Вони ховалися за деревами, поглядаючи на дорогу, і не відчували, що смерть за спиною вже чатує на їхні душі.

Першого Рамія зняла одним пострілом, іншого спеціально поранила, щоб він успев покликати на поміч, і добила другою стрілою. Як і припускала найманиця, з лісу навпроти вибігли ще двоє мечників. Просвистіли стріли. Один за одним повстанці впали на мерзлу землю, скляним поглядом дивлячись у вічність.

Рамія прислухалася, максимально напружуючи слух. Тиша. Більше нікого немає. До неї тихо підкралися Гор з Маком.

— Треба прибрати тіла, поки з них не натекло крові! — пошепки скомандувала найманиця. — Йдіть, я прикрию!

Гор з Маком хутко кинулися на дорогу. По черзі перенесли тіла повстанців до їхніх побратимів, погрузили всіх на коней і відвезли подалі від місця сутички.

Друзі ще раз обговорили стратегію з різними варіаціями та розпрощалися.

Рамія та Гор, підходячи до помістя, ліквідували ще два пости. Вони майже вийшли до того лазу, що й Мак на світанку, аж раптом почули голоси. Біля старого паркану, що відмежовував здичавілу частину парку від лісу, вешталися двоє.