-31- Зброя та пісні

Карета привезла пасажирів прямісінько в центр міста. Охоронці із задоволенням ступили на тверду землю, розминаючи ноги. Ларс допоміг Рамії граційно вийти, не ризикуючи наступити на поділ пишної спідниці.

— Я пропоную трохи прогулятися, поки геть не стемніло, — запропонував чоловік.

Він узяв Рамію під руку і повів вулицею вбік від торгової площі. Охоронцям нічого не залишалося, як іти слідом.

— Взагалі-то, я не проти відвідати кав'ярню, кондитерську чи харчевню… Я навіть згоден побувати в усіх цих визначних місцях! — заявив Ян, за що отримав штурхан від Гора.

— Терпіння! Майже прийшли, — промовив Ларс і привів їх до адміністративної будівлі.

Рамія вже подумала, що вони знову зайдуть через чорний хід, але ні.

— Це адміністрація, тут працюють мої управителі, бухгалтери та податківці. Сюди також можуть звернутися жителі міста, якщо потребують якоїсь допомоги, — пояснив Блер, відчиняючи двері й пропускаючи всіх уперед. — Прошу!

Це було звичайнісіньке дерев'яне приміщення без будь-якого декору чи оздоблення. Стіни та стеля були вкриті гладенькою штукатуркою і пофарбовані в білий колір.

Відвідувачі йшли довгим вузьким коридором. Частина дверей до кабінетів була відчинена, тому можна було побачити клерків, які сиділи за конторськими столами і щось підраховували. Коридор закінчувався сходами, що вели до підвалу.

Ларс запалив світильник і спустився першим, відмикаючи важкий комірний замок на залізних дверях.

Найманці рушили за ним і зайшли в такий самий вузький коридор, але його стіни були з тесаного каменю, а стеля здіймалася на висоту до чотирьох метрів. І знову багато дверей, тільки замкнених. На деяких висіло по два-три замки.

— Це що — бункер? — зі смішком поцікавився Гор.

— Переважно архів, він захований тут на випадок пожежі. А нам у кінець коридору, — показав рукою Ларс. — Там розташований арсенал Срібленців.

Чоловік відчинив товстелезні двері і, освітлюючи прохід, провів за собою Рамію та охоронців. Він запалив ще кілька каганців, і в приміщенні стало геть світло. Охоронці здивовано озиралися навкруги.

— Ого, я в захваті! — вигукнув Гор. — Тут зброї вистачить на штурм невеликого міста! Або на оборону!

— Де ти стільки взяв? В Амарканді ж заборонено накопичувати зброю? — запитав Ян.

— Це все виготовили на моїй фабриці дитячих іграшок, — з усмішкою відповів Ларс. — Нікому в голову не прийде шукати там зброярів.

Чоловік підійшов до полиці, вибрав лук зі стрілами й протягнув його Рамії.

— Візьми! Спробуй! Якщо сподобається — подарую! Це наша найкраща модель.

Дівчина з цікавістю взяла зброю. Лук був легким, із міцною тятивою. Стріли — добре збалансовані. Знайшовши мішень, що стояла в кінці складу, Рамія кілька разів вистрілила, неодмінно влучаючи в центр кола.

— Ларсе, він дивовижний! — розчервонівшись, промовила найманиця й емоційно обійняла чоловіка. — Я із задоволенням прийму його в дарунок!

— Ходімо подивимося, може, тобі ще щось сподобається, — запропонував чоловік і обійняв Рамію за плечі. — А ви, хлопці, не соромтеся! Вибирайте собі теж те, що до душі!

Ларс спостерігав, із яким захватом найманці оцінюють його власні розробки. Чоловіче серце переповнювалося гордістю впереміш із радістю.

— Ларсе! — гукнув з іншого кінця кімнати Гор. — А Маку й Діру можна щось прихопити?

— Звісно, беріть! — крикнув Блер у відповідь і зустрівся поглядом із Рамією.

Він здогадався, про що вона хоче попросити, але не наважується, тому запропонував першим:

— Можеш вибрати подарунок для Нормана, Крихітко.

Очі дівчини від подиву розширилися, і вона мимоволі усміхнулася.

— Дякую, це дуже шляхетно з твого боку, — майже прошепотіла найманиця.

Ларс озирнувся на всі боки і, переконавшись, що охоронцям не до них, швидко поцілував Рамію, міцно пригорнувши до себе.

— Для тебе що завгодно, моя мила, тільки попроси!

Серце дівчини забилося, мов вільна пташка у клітці. Рамія в захваті дивилася на чоловіка, якого давно вже покохала, але боялася собі зізнатися.

Обрані дарунки занесли до одного з управителів пана Блера, який пообіцяв усе запакувати й відправити в маєток.

Коли Ларс із найманцями вийшли з адміністрації, уже стемніло. Світло вуличних ліхтарів м'яко освітлювало тротуари, звідкись було чутно веселу музику.

— Десь свято? — запитала Рамія, прислухаючись.

— Можна й так сказати. Сьогодні кінець робочого тижня, у багатьох вихідний, тому чимало людей приходить розважитися в салун пана Бенжо.

— Салун? Це на кшталт ресторану? — запитав Ян.

— Не тільки! Це, власне, і є сюрприз. Ходімо, самі все побачите! Тут недалеко.

Вони підійшли до великої будівлі. Вона була значно презентабельнішою на вигляд, ніж адмінбудівля. Великі вікна та скляні двері пропускали багато світла. Два поверхи мали широкі криті тераси, де в діжках росли декоративні хвойні дерева. З приходом тепла тут виставлять столики для клієнтів.

Ларс відчинив двері, і нові відвідувачі поринули у вир музики, ароматів та людського гомону. Просторе фоє з килимовими доріжками, м'якими диванчиками, величезними дзеркалами та високою стелею відразу переходило в затишний ресторан. Окрасою приміщення стала велика сцена з червоними оксамитовими портьєрами.

Частина столиків розташовувалася посеред залу, а частина зонувалася вазонами в діжках та дерев'яними мереживними перегородками. Останні були не надто високими, щоб не заважати бачити сцену, але достатніми для створення приватної атмосфери.

У ресторані ставало досить людно. Біля сцени, на помості, музичний квінтет награвав веселі мотиви.

Ларс із гостями розмістився за своїм столиком. Він завжди був зарезервований тільки для нього. Відразу підбіг працівник гардероба й шанобливо забрав верхній одяг.

— Пане Блере, раді вітати вас і ваших гостей в ресторані «Бенжо»! — промовив він, кланяючись.