-20- Зізнання Нормана

Мандрівники зайшли в шинок. У добре розтопленому великому каміні вже висіло два казани з водою. Сторож присів на ослінчику й порався біля грубки, яка мала обігрівати частину зали та дві маленькі кімнати.

​Побачивши гостей, старий підвівся і, спираючись на палицю, почвалав до відвідувачів.

​— Здоровенькі були!

​Найманці привіталися у відповідь, і Ларс представив своїх супутників.

​Дід удоволено крекнув і запитав:

​— Чи ваш товариш уже розповів вам, що тут і як? — і, не чекаючи відповіді, звернувся до Блера: — Он, Ларсе, на столі майбутня їжа. Вибачайте, шановне панство, марципанів немає.

​Старий жартівливо вклонився. Дір і Мак підійшли до столу й почали діловито перебирати харчі.

​— Оце так, негусто. Пшеничка, трохи смальцю, яйця та окраєць хліба, — перерахував Дір.

​— Гнате, а щось випити в тебе часом не завалялося? — запитав Гор.

​— Он, — сторож показав старечим пальцем у бік каміна. — В меншому казанку окріп, добре допомагає кашу пропхати!

​Старий усміхнувся крізь сиві вуса.

​— А ти, діду, жартівник! — підмітив Ларс. — Може, щось пошукаєш для хлопців, вина чи наливки? Невже в льоху нічого не залишилося?

​Дід удав, що задумався. З одного боку, цей пан дав йому цілий золотий, а з іншого — не хочеться ділитися запасами самогону. Ночі прохолодні, та й страшно буває тут сторожувати самому. То щось ходить, то щось виє навкруги. Але з золотим тепер можна покинути цю роботу й повернутися в село.

​Гнат давно вдовував. Дітей у нього не було, і чоловік подарував свою хату племіннику, а сам перебрався до сестри — віку доживати. Рік видався неврожайним, тому, щоб трохи підзаробити, Гнат найнявся сторожувати.

​Прийнявши рішення, дід підкрутив вуса, крекнув у кулак і відповів:

​— Може, й пошукаю, але закуска слабесенька. Вдень я наловив із десяток карасів. От якби хто їх почистив та запік?..

​Гнат хитро подивився на присутніх. Старий вирішив облаштувати собі вечерю руками мандрівників.

​— То де ж та риба? — нетерпляче запитав Ян. — Неси, я з нею швидко впораюся.

​— Річ у тім, що вона в садку, біля містка, що на озері. Я поки дошкандибаю, то треті півні заспівають. А от ви, молоденькі, хутко збігаєте, одна нога тут, друга там.

​— Я піду заберу, — відгукнулася Рамія.

​Дід розплився в щербатій посмішці.

​— Це недалеко, дівонько. Йтимеш стежиною, що починається за дровітнею. Спочатку ростимуть понад берегом берізки, а от коли побачиш величезну вербу — вважай, прийшла! За нею дерев'яний місток. Садок прив'язаний до нього зліва червоною мотузкою. Зараз я тобі ліхтар дозаправлю.

​Дід долив у каганець олії, підпалив гніт і передав Рамії.

​— Дякую! — промовила дівчина і звернулася до Нормана: — Ходімо зі мною!

​Блондин чіпким поглядом глянув на Блера, але той удав, що його зовсім нічого не бентежить. Після того як Рамія з Норманом пішли, Ларс зайнявся підготовкою до вечері. Він насипав у малий казанок трав'яного збору й ретельно перемішав, а також дістав зі свого мішка всі припаси й розклав на столі. Те саме зробили й охоронці. Мак із Гором вирішили перебрати всі харчі та розділити їх на кілька перекусів, бо хто знає, що може статися в дорозі.

​Дір зробив ревізію посуду й заходився варити кашу, а Ян приготував собі місце для чищення риби. Сторож запалив додаткові свічки, щоб стало трохи світліше та затишніше, і повернувся до грубки.

​Тим часом Ларс зголосився сходити за дровами, щоб можна було підтримувати тепло цілу ніч. Але на нього ніхто не звернув уваги. Пішов та й пішов.

​Рамія з Норманом обігнули дровітню. Найманець тримав однією рукою каганець, освітлюючи вузьку стежину, а іншою хотів узяти Рамію за долоню. Але дівчина сховала руку в кишеню. Якийсь час вони йшли мовчки.

​— Ти сердишся? — стривожено запитав Норман.

​— Чого б це, — спокійним і холодним голосом проговорила Рамія.

​— Сердишся! Але що б там не було — він не вартий тебе!

​— Не тобі про це судити! Я якось сама розберуся! — відрізала Рамія.

​— Як ти можеш бути такою сліпою?! Невже тобі не зрозуміло, що ти для нього просто як… як додаток! — емоційно вигукнув чоловік, різко зупиняючись.

​— Нормане, ти забуваєшся! — процідила крізь зуби Рамія.

​Вона різко вихопила з рук чоловіка ліхтар і швидко попрямувала стежкою.

​— Я забуваюся?! Та мене дістало це все! Розумієш?! — прокричав їй услід чоловік, аж луна полетіла озером.

​Рамія прискорилася, наче за нею бігла зграя вовків. Ось уже й верба показалася. Дівчина шмигнула під її розлогі, плакучі віти, наче шукаючи прихистку. Та де там, Норман наздогнав її за лічені секунди. Він схопив Рамію за плечі.

​— Досить тікати від себе, Раміє, від своїх обов'язків та переконань! Я бачив, як ви цілувалися там, біля «Білого кота»! Неважко здогадатися, чим усе закінчилося! Ти обіцяла мені! Ти обіцяла собі, врешті-решт!

​Норман кидав фрази, наче ножі в серце. Чоловік вдивлявся в обличчя найманиці й розумів, що поцілив у мішень. Тільки поранив він самого себе. «Вона кохалася, кохалася з цим пройдисвітом, шляк би його трафив!» Картини в його запаленій уяві змінювали одна одну: його Рамія в ліжку з іншим чоловіком, той пестить її, а вона тане від задоволення.

​Увесь біль та розпач, усе безсилля від того, що він нічого не може змінити, відобразилося в очах найманця. Він зі стогоном відпустив дівчину й притулився до дерева.

​— Нормане, друже, ми все давно вирішили. Ти ж знаєш — нам не судилося бути разом, — лагідно промовила Рамія, повертаючись до нього.

​— Друг, лиш тільки друг! — гірко промовив чоловік. — Колись ти звала мене своїм принцем. Я катав тебе маленькою на своєму поні, а ти дзвінко сміялася й обіцяла вийти за мене заміж. Ми їли запашні суниці в лісі й купалися в гірській річці. Пам'ятаєш?

​Він ніжно провів рукою по голові дівчини, заплутуючи пальці в її волоссі, і так хотів поцілувати, але не міг собі цього дозволити.

​— Ми були дітьми, Нормане! — тихо зауважила найманиця. — А тепер усе інакше!