-17- Зустріч на узбіччі

Ларс із Рамією покинули Марішкани перед світанком. Копита коней дзвінко цокотіли по бруківці, хвилюючи відлунням міську тишу.
​Дівчина взяла з собою старі речі та пару домашніх суконь. Все інше мало прибути в помістя Блерісів трохи згодом. А та частина гардероба, що ще відшивалася, взагалі доставлятиметься в столичний маєток пана Блера.
​Двоє вершників, один на чорному коні, а другий на білому, виїхали на безлюдний тракт і змінним алюром направилися в бік кордону.
​За обрієм з'явилися перші спалахи пробудження нового дня. Зимове небо немов розквітло маками й соняшниками, проганяючи пітьму; воно ховалося за бузковими хмарами, аж поки не винирнуло у чисту блакить.
​Ближче до обіду мандрівники вирішили зупинитися, щоб перекусити і дати перепочити коням. Ларс запримітив непогану місцину на узбіччі. Хтось зі старого дуба змайстрував імпровізований стіл і лавки. Поруч були розкидані пеньки, на які теж можна було присісти. Серед дерев виднівся криничний журавель. «Те, що треба!» — задоволено подумав чоловік.
​Змовники швидко назбирали хмизу й розпалили багаття. Ларс наповнив джерельною водою чайник, накидав у нього трав, сушених ягід і підвісив над вогнищем. Потім чоловік напоїв коней і підгодував їх морквою та яблуками. Рамія підкотила ближче до вогню пеньки й накрила їх ковдрами. Мандрівники присіли біля багаття, зігріваючи руки. Було чути, як нагрівається вода в чайнику — ось-ось закипить сердитими бульками.
​Раптом чоловік напружився. Він устав і уважно вдивився в горизонт. Вдалині по тракту рухався невеликий загін. Рамія простежила за Ларсовим поглядом.
​— Це свої! — коротко промовила дівчина.
​Вона зняла з вогнища чайник і поставила на стіл, щоб відвар настоявся. Потім дістала з похідної сумки два металеві кухлі.
​— Що означає «свої»? — здивовано запитав Ларс.
​— Мої друзі, з якими ти вже мав змогу познайомитися, — спокійно відповіла дівчина і продовжила викладати з мішка ретельно замотану в папір їжу.
​— А вони тут що забули?
​Чоловік не приховував свого роздратування, адже він не хотів ні з ким ділити увагу Рамії.
​— Будуть нас охороняти, — пояснила Рамія, мов малій дитині.
​— Тобто?! Наче до цього нам потрібні були їхні послуги, — пробурчав Ларс. — Чи щось змінилося?
​— До цього вони теж нас охороняли, тільки ховалися. Погодься, це не дуже комфортно.
​— Пф, нічого собі! Немає слів! Я тепер у боргу перед твоїми бандюганами! — і чоловік нецензурно вилаявся.
​— Годі вже, чого ти розійшовся? Ми не безсмертні, на дорогах не завжди спокійно, і зайва пара мечів нам не завадить. А ось і вони! Мої «бандюгани»! — передражнила Ларса найманиця.
​Гор, Дір, Ян, Мак і Норман були як один: на чорних жеребцях, самі в чорному, а на обличчях — пов'язки до самих очей. Чоловіки під'їхали до узбіччя, спішилися і повели коней за повід до Рамії з Ларсом.
​Друзі дівчини відкрили обличчя і чемно привіталися. Блер, як ні в чому не бувало, потиснув чоловікам руки.
​— Гарно тут у вас, по-домашньому, — протягнув Дір. — А що в чайничку? А то ми вискочили зранку і не поснідали, може, є щось перекусити?
​— А тобі аби пожерти! — вставив слівце Мак. — Які в нас плани, пане Блере? Як швидко дістанемося найближчої корчми?
​Рамія здивовано підняла брови. Це що за чоловіча солідарність? Охоронець її, а запитує у Ларса. Але якщо подумати, то Мак вчинив правильно. Блер знає цю місцевість краще за інших, і було б кумедно, якби запитали в неї, а вона перепитувала у нього. Рамія вдала, що зайнята їжею. Налила відвар у кухлі й поділила харчі на сімох. Ларс тим часом ділився планом подорожі:
​— До темряви маємо дістатися шинку «Веселий карась». Там і заночуємо. Звідти виїдемо на світанку. Якщо погода сприятиме, надвечір прибудемо в невелике містечко Рішенці. Там є кілька місць для відпочинку. На третій день перетнемо кордон. Як у вас із документами? Все гаразд?
​— Так, — відповів Норман. — Ми добропорядні громадяни Амарканду, особиста охорона айри Айрін Блеріс і пана Блера.
​На цім слові він витягнув із потайної кишені плаща невеличкий сувій, перев'язаний зеленою стрічкою. Розв'язав його і передав Ларсові.
​Блер переглянув папери. Там було п'ять сертифікатів на бланках імператорської канцелярії, де було чітко вказано імена, прізвища охоронців, дату, місце народження і підданство Амаркандської імперії. Шостим документом був договір, за яким кілька тижнів тому пан Блер власноруч найняв вищезазначених громадян охоронцями на невизначений термін і обіцяв по сто золотих на місяць кожному як початкову ставку. В кінці документа стояла печатка і підпис Ларса.
​Сказати, що Блер був вражений — це нічого не сказати. Він був приголомшений! Чоловік ще раз роздивився документи, не вірячи власним очам. Норман самовдоволено спостерігав за реакцією співрозмовника.
​— То як вам наші документи? Достатньо правдоподібно?
​Ларс згорнув сертифікати та договір трубочкою і повернув Норману.
​— Правдоподібно? Та вони справжні! Але як? Як вам це вдалося?!! — вигукнув Блер.
​Блондин, потішаючись, хмикнув:
​— Ми ще й не на таке здатні!
​— Ой, Нормане, не набивай собі ціну! — посміхаючись, втрутилася в розмову Рамія і далі вже звернулася до Ларса: — Сертифікати хлопці купили ще кілька років тому. Корупція в Амарканді буяє пишним цвітом. А от із договором попрацював Ян. Він у нас художник-віртуоз. Достатньо раз глянути — і скопіює так, що й не відрізниш!
​— Корисне вміння, — задумливо потираючи підборіддя, промовив Ларс. — Нам знадобиться!
​— Звісно! — відказала дівчина. — Ти навіть не уявляєш, скільки разів це вміння нам допомагало! А тепер ходімо всі перекусимо, бо немає часу тут теревені розводити!
​Мандрівники пообідали, набрали води у фляги і вирушили в дорогу.
​Загін розділився на дві групи. Було вирішено, що Гор, Мак і Дір поїдуть першими, інші — трохи відстануть, а потім об'єднаються біля корчми.