ГЛАВА 5

   Мейлін повільно розплющила очі.

   Перше, що вона відчула, — яскраве світло, яке проникало крізь вікна й неприємно сліпило. Дівчина примружилася, кілька разів кліпнула, намагаючись звикнути до нього, а тоді спробувала сфокусувати погляд на стелі.

   Дивно.

   Вона почувалася… добре.

   Навіть надто добре, як для людини, яка ще вчора ледве трималася на ногах, а потім знепритомніла просто посеред уроку. Мейлін пам'ятала, як сиділа за партою, як намагалася зосередитися на словах викладача, а тоді раптом усе навколо почало розпливатися. Звуки злилися в один неприємний гул, голова стала важкою, а перед очима потемніло.

   Після цього — майже нічого.

   Лише окремі уривки: чиїсь голоси, відчуття гарячки, спроби розплющити очі. Її пам'ять ніби хтось узяв і недбало вирвав із неї кілька сторінок.

   Дівчина повільно повернула голову й оглянула кімнату.

   Світлі стіни, акуратно застелене ліжко, невелика шафа з медичним приладдям і знайомий запах лікувальних трав. Вона впізнала це місце майже відразу.

   Лікарняне крило родинного маєтку.

   Як я сюди потрапила?

   Мейлін спробувала пригадати, але марно. Останнє, що чітко залишилося в пам'яті, — академічна аудиторія та власне безсилля перед тим, як свідомість остаточно покинула її. Ще наче щось пам’ятала із медпункту. Так, розмову з Юною. На цьому все.

— Позорище, — пробурмотіла вона, прикривши очі долонею.

   Знепритомніти перед усією групою! Та ще й посеред уроку. Вона навіть уявляти не хотіла, скільки разів Юна встигла переказати цю історію іншим і скільки жартів уже придумала.

   Мейлін підвелася на ліктях, а потім обережно сіла.

   І тут її чекало друге здивування.

   Жодного запаморочення.

   Жодного болю в голові.

   Навіть слабкості, яка ще вчора змушувала її ледве пересувати ноги, наче й не було.

   Вона повільно розім'яла плечі, потягнулася, а тоді обережно повернула корпус убік.

   Нічого.

— Вау… — видихнула дівчина.

   Вона опустила ноги з ліжка й поставила ступні на підлогу. Тіло слухалося без жодних заперечень.

— Жодного болю, жодного запаморочення. Я почуваюся так, ніби щойно прокинулася після чудового нічного сну, а не пережила гарячку.

   Мейлін задумливо потерла підборіддя.

— Хоча, якщо подумати, я, мабуть, справді добре виспалася. Але все одно… Чому я так швидко одужала?

   Відповіді не було.

   Саме в цю мить двері палати відчинилися, і всередину зайшов лікар.

— Панно! — вигукнув він, щойно побачив її на ліжку. — Що ви робите?!

— Доброго ранку, — спокійно привіталася Мейлін.

— Вам не можна вставати! Ви ще повинні лежати й відпочивати!

— Мені здається, ви трохи перебільшуєте. Я чудово почуваюся.

   Лікар навіть не став дослуховувати її пояснення. Швидко підійшовши, він поклав руку їй на плече й наполегливо повернув назад на ліжко.

— Лягайте, панно.

— Але…

— Хто тут лікар? Я чи ви?

   Мейлін повільно закотила очі, але все ж дозволила йому вкласти себе на подушку.

— Ви, звичайно. Хоча іноді складається враження, що ви просто не довіряєте моїм словам.

— І правильно роблю, — відрізав лікар. — Учора ви втратили свідомість просто посеред заняття. У вас була висока температура. І тепер ви хочете переконати мене, що за одну ніч повністю одужали?

— Саме так.

— Панно…

— Послухайте, моє тіло зараз почувається так, ніби його щойно заново створили. Я ще ніколи не відчувала такої легкості. Мені навіть хочеться пробігтися садом.

   Лікар скептично подивився на неї, проте на мить затримав погляд.

   Власне, щось у її словах справді було.

   Учора Мейлін була блідою, її обличчя палало від температури, волосся прилипало до спітнілого чола, а тіло час від часу пробирало тремтіння. Сьогодні ж перед ним сиділа зовсім інша дівчина. Її шкіра мала звичний колір, погляд був ясним, а голос звучав упевнено й енергійно.

   Ніби вчорашньої хвороби ніколи й не існувало.

— Гаразд, — нарешті промовив лікар. — Давайте перевіримо.

   Він дістав своє приладдя й почав огляд. Перевірив температуру, пульс, дихання, уважно оглянув очі та поставив кілька запитань про самопочуття.

   Мейлін відповідала охоче, хоча з кожною хвилиною її терпіння ставало дедалі меншим.

— А тепер поверніть голову ліворуч.

   Вона виконала прохання.

— Тепер праворуч.

   Знову виконала.

— Запаморочення?

— Ні.

— Головний біль?

— Ні.

— Нудота?

— Теж ні.

   Лікар відклав приладдя й задумливо подивився на записи.

— Дивно…

— Що саме?

   Він ще раз перевірив результати, наче сподівався знайти якусь помилку.

— У вас немає жодних ознак інфекції. Температура нормальна, пульс стабільний. Організм функціонує цілком нормально.

— Я ж казала.

— Не поспішайте радіти, панно. Я хочу провести ще кілька перевірок.

— Звичайно. Можете навіть скласти цілий список, якщо вам від цього стане спокійніше.

   Лікар не відповів на її жарт. Він зібрав приладдя й направився до дверей.

— Зачекайте на мене тут. Я незабаром повернуся.

— Як скажете.

   Щойно двері зачинилися, Мейлін кілька секунд посиділа нерухомо, проводжаючи його поглядом. Потім перевела очі на власні ноги.

— Ну, і довго ми ще будемо тут сидіти?

   Вона відкинула ковдру й знову спустила ноги на підлогу.

   Цього разу ніхто не заважав їй підвестися.

   Мейлін обережно випросталася, зробила кілька кроків, а тоді розвела руки в сторони й потягнулася. Жодної слабкості. Жодного неприємного відчуття.

   Вона навіть зробила кілька легких присідань, щоб остаточно переконатися у власному стані.

— Неймовірно! Ще вчора ледве кінці не віддала, а сьогодні хоч марафон біжи.